ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Всеволод Нестайко

«Барабашка» ховається під землею

Розділ I

«Ти гадаєш, що це вбивство?»

— Ти гадаєш, що це вбивство? — спитав капітан Горбатюк.

— Не виключено, — зітхнув капітан Попенко. — Для самогубства підстав жодних. Для втечі — теж. Справи у фірмі чудові. Прибутки ростуть. Нещодавно придбав у балерини оперного театру «Тойоту». Здоров’я нівроку. У коханні щастить. Восени збирався одружитися. Як то кажуть, фортуна усміхалася з усією прихильністю.

— А якихось зловживань, порушень у фірмі не помічалося?

— Жодних. Я сам перевіряв. Він проходив свідком у справі одного підприємства. Мав із ними ділові контакти. В інших клієнтів у звітності плутанина. У нього — повний ажур.

— Може, кудись поїхав. До батьків абощо.

— Нема в нього батьків, — мовив Анатолій Петрович. — Інтернатський. Мати-одиначка померла, як йому було три роки. І родичів близьких нема. Самостійний був хлопець. Всього досяг власними силами. Без підтримки. Я таких поважаю.

— Що ти про нього вже в минулому часі — «був», «був»!..

— Та ні… просто… шкода хлопця, якщо… Він мені сподобався.

— Раз сподобався, — переконано сказав Степан Іванович, — значить, живий.

— А де ж він подівся? Мав подзвонити чотири дні тому — мені треба було дещо уточнити, — і… Саме чотири дні тому, виявляється, зник. «Тойота» у дворі стоїть, нікому нічого не сказав, нікого не попередив…

— А наречена?

— Плаче, побивається. Каже, подзвонив їй зранку… У той день вони мали йти в театр, дівчина страшенно любить оперу… «Вибачай, я мушу на день виїхати у справах. Не хвилюйся. Завтра приїду». А вчора були її іменини. І він не приїхав, навіть не подзвонив, не дав телеграми.

— Вони не сварилися? — уточнив капітан Горбатюк.

— Ні. Навпаки, каже, він був такий ніжний напередодні. Пропонував пришвидшити термін весілля, не чекати, поки здадуть новий будинок в експлуатацію. Пожити в нього на винайнятій квартирі. Хоча до цього соромився своєї «Воронячої Слобідки».

— Він мешкає не сам? Ти з сусідами говорив?

— Говорив. Він їх ні про що не попереджав. Хоча стосунки у них товариські, добрі. Там живе пара пенсійного віку. Теж щиро переживають.

— Може, рейдери наїхали на фірму?

— Хто його зна, — знизав плечима капітан Попенко. — Взагалі-то він хлопець спортивний. Першорозрядник із боксу. І зв’язки в спортивних колах має. Міг спробувати самотужки з ними поборотися…

— Кімнату оглядав?

— Оглядав. Навіть не довелося зламувати. У сусідів був ключ. Він їм лишав запасний. Про всяк випадок. Там у них течуть батареї. Всі речі на місці. Записки ніякої не знайшли.

— Як його звуть?

— Жора Лук’яненко. Георгій Іванович.

— Ти хочеш, щоб я зайнявся цією справою? — майже ствердно запитав Степан Іванович.

— Хочу.

— Але ти ж знаєш, що на мені й так дві незакінчені…

— Знаю. Але в мене весь час перед очима і він, і його наречена, і навіть ті сусіди-пенсіонери… Вони так просили мене: «Знайдіть, знайдіть нашого Жору…». Вони вірять, що він живий… Що я міг їм сказати? Що ми цим не займаємося?

— І ти сказав, що в тебе є друг, який знайде.

— Звідки ти знаєш?

— Бо знаю тебе з дитинства. Сказав?

— Сказав, — опустив очі капітан Попенко.

— Отже, виходу в мене нема?

— Нема.

Розділ II

Дідусь підносить сюрприз. Тато вирішує питання. Женя торжествує.

У житті Жені Киселя сталася несподівана, прямо-таки фантастична зміна.

Скільки Женя себе пам’ятав, жили вони дуже скромно, щоб не сказати біднувато. Не те щоб машини або ж там дачі, але й вбрання доладущого у сім’ї завжди бракувало. То збирали гроші на чобітки мамі, то на плащ татові, то на пальто Жені. І раз у раз мама, зітхаючи, йшла до сусідів позичати десятку до післязавтра.

Женин тато, Василь Сергійович Кисіль, працював головним інженером на маленькому заводі, мама редактором у видавництві технічної літератури, і удвох вони ледь-ледь мали, як то кажуть, «прожитковий мінімум», бо одержували «голу зарплатню».

І раптом…

Раптом дідусь, мамин тато, що все життя працював кореспондентом у газеті і теж позичав у сусідів та у співробітників, написав п’єсу, комедію, і та комедія несподівано «пішла» одразу в кількох муздрамтеатрах. Називалася вона «Шапка товариша Мономахова» і висміювала українську бюрократію.

Публіка, за відгуками очевидців, аж на підлогу лягала від сміху.

У сім’ї зазвучали нові, нечувані раніше слова: «прем’єра», «аншлаг», «накладка», «помреж», «ВААП», «відсотки», «гонорар»…

Останні три були не лише словами. Ім’я «Марина Дмитрівна» стало у сім’ї дорогим (у буквальному розумінні) і звучало святково.

Коли дзвонила дідусеві Марина Дмитрівна з ВААПу, дідусь червонів, як дитина, і радісно перепитував:

— Скільки-скільки?! Що ви кажете! Ну-у! З мене могорич!

Тата у цей час якраз підвищили на роботі. Він тепер став заступником директора з постачання. І от одного вечора відбулася історична розмова.

— Васю! — урочисто сказав татові дідусь. — Час уже мати свій шматок землі. Щоб вирощувати для Женчика якусь цибулинку, картоплину, морквину без радіації та нуклідів. Я вчора був ув одному селі, сімдесят кілометрів від міста, роблю нарис про голову сільради. Розговорилися. Він мене питає: «У вас дача є?» — «Ні, — кажу, — нема поки що». — «То що ви за журналіст, та ще й драматург! У мене в селі уже сорок один дачник. Ану ходімо!» Повів він мене. Показує. Розвалюха. Дах провалився, стеля впала. Але місце — казка! На пагорбі. Внизу луг, річечка. За нею ліс. Простір. Я стільки неба ніде, здається, не бачив. Вишневий садок, всього кілька дерев, правда. Сарай без покрівлі, всередині акації ростуть. Та й у дворі акації. Бур’янище, будяки, дереза, бузина — джунглі. Кропива — вище голови. «Десять років, — каже, — ніхто не живе. В сільради на балансі. Тримали спершу для одного високопосадовця. Того зняли. Тоді для другого, той в іншому місці побудувався. Купуйте. Майже даром. Знесете, побудуєтесь. Як у раю житимете…». Я як глянув — закохався у те місце з першого погляду. Васю! Давай будуватися. Га? Мої гроші, твої зв’язки, ділові контакти, енергія…

— А мої сльози і в тюрму передачі?! Ні! — вигукнула мама.

— Ти що, дочко?! Жодного порушення закону! Все офіційно, на кожен гвіздок — документ, квитанція. Але без контактів, без ділових зв’язків я не потягну.

Довга була розмова. Мама й бабуся вагалися, відраджували. (І справді, скільки надій було на ті несподівані дідові гроші!)

А дід уже малював натхненні картини: він сидить на балконі нового будинку, замріяно озирає мальовничий краєвид, пише наступну п’єсу. А в саду тато дерева підрізує, а мама на городі з сапкою. А бабуся біля плити порається, щось у неї на пательні шкварчить запаморочливо смачнюче. А Жені з Вітасиком і не видно — ген-ген до річки побігли.

Тато теж запалився. Він хоч і не писав п’єс, але був із характером.

У себе на роботі він весь час вирішував питання. Інші начальники не вирішували, люди йшли до нього, і він вирішував. І його за це всі поважали. Так він завжди говорив мамі, яка тільки підсміювалася, бо вдома всі питання вирішувала теща.

— Будемо будуватись! — несподівано твердо сказав тато, вислухавши всі міркування дружини (тобто мами) і тещі (тобто бабусі).

Женя збагнув, що цього разу тато таки «вирішив питання».

І ви ж розумієте, що Женя підтримав не маму і бабусю, а дідуся й тата. Бо ж які можуть бути вагання, коли йдеться про будинок у селі, поряд із лісом, лугом і річкою? Де роздолля й небо, якого нема ніде! І краєвид, що аж очі вбирає (дідусеві слова)!

Отож з рахунком три-два чоловіча фракція перемогла жіночу.

Зрозумівши, що нічого не поробиш, жіноча фракція одразу переорієнтувалася й почала сперечатися з приводу майбутнього проекту (кімнат мусить бути п’ять, а не три, щоб не сиділи один в одного на голові, і кухня з окремим входом, щоб увесь чад не йшов у хату, і…), але то вже деталі.

1
{"b":"197665","o":1}