ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Всеволод Нестайко

До катастрофи лишалося кілька секунд

Розділ I

Тринадцятий Апостол

«Капітане Горбатюк! Ти вважаєш себе великим сищиком, але ти такий самий нездара, як і вся сучасна міліцейська шарага. Щоб довести це, заздалегідь попереджаю: тринадцятого липня на тринадцятому кілометрі Південного шосе о десятій вечора відбудеться катастрофа. Загине багато людей, у тому числі жінки й діти.

Акція провадиться на знак протесту проти гнилої міліцейської системи, яка ні на що не здатна. У вас три дні в запасі, але ви, козли, все одно нічого не зможете зробити. Отож чекайте катастрофи.

Тринадцятий Апостол»

— Отакого, друже, листа одержав я сьогодні. На, полюбуйся, — капітан Горбатюк простягнув капітанові Попенку аркуш із надрукованим на принтері текстом.

Анатолій Петрович довго роздивлявся, перечитував, потім сказав:

— Гадаю, це хтось із твоїх колишніх «клієнтів» Що, як то кажуть, затаїв у душі помсту і, вийшовши після відсидки, вирішив тебе полякати.

— Я спершу теж так подумав. Потім почав перебирати в пам’яті своїх «клієнтів». Ну, по-перше, писала людина явно молода. Може, навіть юна. І інтонація, і обігравання числа «тринадцять». Дорослий писав би по-іншому. Та й щось я не пригадаю, щоб у мене були такі грамотні «клієнти», які б знали, що існувало всього дванадцять апостолів, учнів і послідовників Ісуса Христа. Наскільки пам’ятаю, хлопці вони темні й обмежені…

— Якби твій кореспондент був грамотний, — усміхнувся капітан Попенко, — то мусив би знати, що апостолів було не дванадцять і навіть не тринадцять, а принаймні чотирнадцять.

Степан Іванович знітився:

— А ти не плутаєш?

— А чого мені плутати? Згідно з Біблією, апостолами були Андрій, Варфоломій, Йоанн, Юда Іскаріот, Матей, Петро, Симон Зилот (або Симон Кананіт), Фадей (чи Юда — син або брат Якова), Пилип, Хома, Яков — син Алтея та Яков — син Зеведея. Після зради Юди Іскаріота на його місце було обрано Матвія (не плутати з Матеєм). Це вже тринадцятий. До апостолів зараховував себе й Павло Чотирнадцятий.

— Ти що, потай від мене заочно закінчував духовну семінарію? — спробував пожартувати капітан Горбатюк, але його друг жарту не прийняв:

— Ні, просто нашому братові на відміну від вашого брата «опера» доводиться не стільки ганятися за злочинцями з пістолем, скільки порпатись у паперах, документах, книжках… Мимохіть здобуваєш освіту. І Євангеліє мені свого часу довелося проштудіювати. Тож даремно ти думаєш, що твій кореспондент такий уже ерудит.

— Я не кажу, що ерудит, але…

— Що там на тринадцятому кілометрі? — перебив капітан Попенко, щоб вивести друга з незручного становища.

— Узлісся. Місток через річку. Жодної будівлі.

— Значить, ти все-таки побував там?

— Аякже. Хоч, можливо, це й блеф, але… Зовсім нехтувати теж якось… — Степан Іванович одвів очі.

— Певна річ, виключати можливість реальної загрози не варто. Тим більше — зараз тероризм процвітає. Але давай поміркуємо, кому й для чого це потрібно. Просто так нічого не робиться. Якась мета повинна бути. Ну, перше, що спливає на думку, — хтось хоче вивести тебе з рівноваги, завдати тобі психологічного дискомфорту, щоб ти не міг нормально працювати. Які ти зараз ведеш справи?

— Пограбування магазину… Квартирна крадіжка… Розбійний напад із застосуванням холодної зброї і нанесення ножових ран… Ну, й шахрайство.

— А назви мені всіх по черзі, хто проходить у справах.

— Ну, почнемо з шахрайства, — загнув перший палець Степан Іванович. — Молода вродлива жінка. Притягалася за шахрайство двічі. Справу майже закінчено, проблем нема, передаю до суду.

— Ясно. Давай далі.

— Розбійний напад. Там рецидивіст. П’ять судимостей.

— Можеш не продовжувати.

— Квартирна крадіжка. Двоє молодиків. Обидва з вищою освітою. Інженери з дипломами. Залізли до свого знайомого, теж інженера, що кілька років працював за кордоном, поцупили відеокамеру, ноутбук, цифровий фотоапарат. Дебютанти. Раніше до судової відповідальності не притягалися.

— Це вже цікаво. Треба звернути увагу.

— Пограбування магазину. Поки що не розкрите. Сигналізація уміло відключена. Слідів жодних: ні відбитків пальців, нічого. Ввечері магазин одержав чергову партію товару (одяг, взуття). Ще й не розпаковували, залишили до ранку. А вночі — пограбування. Діяли оперативно, просто блискавично. Видно, інформація була на висоті. Навів хтось зі своїх. Але довести поки що неможливо.

— Враховуючи сьогоднішні ціни — операція солідна. Підозри якісь є?

— Конкретних поки що ні. Я тільки почав. Але думаю, замішані люди серйозні. Мабуть, буде створено групу. Вже дзвонили з управління.

— Оце, мабуть, і воно.

— Хтозна… Може… Але три дні великої ролі у цій справі не відіграють. Тут, може, й термін продовжувати доведеться…

— Іноді й один день, і година навіть відіграє роль Ти ж знаєш.

— Та я знаю, але… У мене ж навіть нема ще версії… Отже…

— Версія може з’явитися будь-якої хвилини… А вони поспішають. Там, де задіяні великі гроші, діють розумні й винахідливі люди.

— Ти, звичайно, маєш рацію, але… Інтуїція мені підказує, що вітер не звідси.

— Щодо вітру… навіть найдосвідченіші метеорологи помиляються. «Вітер змінних напрямків» — це їхній вираз. Подумай, Стьопо, подумай гарненько. Що за один директор магазину, його працівники?

— Директор — жінка…

— Знову жінка?

— Як бачиш. І знову-таки симпатична. Не дуже молода, років під п’ятдесят, але з тих, які подобаються чоловікам.

— Заміжня?

— Втретє. Перший чоловік помер. Другого вона вигнала — дуже пив. Третій — тренер дитячої спортивної школи, майстер спорту.

— Діти є?

— Дочка від першого шлюбу. Заміжня. Живе в Сімферополі. Чоловік підполковник. Від матері матеріально не залежить. Хоча мати іноді й надсилає їй на свята подарунки, грошові перекази. Розумію, що ти хочеш спитати. Так. Живе, мабуть, не на голу зарплатню. Де ти бачив, щоб керівники в торгівлі жили на голу зарплатню? Але вона працює в торгівлі майже тридцять років, а жодного разу до судової відповідальності не притягалася.

— Значить, розумна жінка, тим більше варта уваги. А її працівники?

— Усі дівчата. Жіночий колектив. Чоловік лише один — вантажник…

Прізвище вантажника магазину було Дармовис.

Розділ II

Загадковий Нолик

Шурик Дармовис зустрівся в електричці зі своїми однокласниками. Женя Кисіль і Вітасик Дорошенко їхали до станції «Соколівка». А Шурик Дармовис на дві зупинки далі — до Троянди.

У Троянді у Дармовисів була дача.

Почувши про те, що Киселі придбали у Завалійках розвалюху, знесли і почали будуватися, Шурик висловив співчуття:

— Ото як школу закінчимо, і новосілля, може, справите. А може, й ні. І будматеріали зараз дорогущі, і робота. Тато нізащо не захотів будуватися. Ми готову купили. Тато сказав: «Зараз будуватися — зі здоров’ям прощатися».

Женя почервонів і одвернувся. То була свята правда. Торік вони заклали фундамент, і на цьому будівництво припинилося. Фундамент заріс бур’яном так, що й не видно його. Та й узагалі вся ділянка їхня густо заросла бур’яном. Хоч вони з осені посадили часник, а навесні картоплю, огірки, помідори, моркву, петрушку, цибулю, редиску. Але дивитися за городом було нікому, всі працювали, та й досвіду не мали. І двічі підгорнувши картоплю і просапавши грядки, на більше не спромоглися. На кінець літа на городі були такі джунглі, що сапками вже й не проб’єшся, руками виривати треба.

— Ніщо в нас так не родить, як бур’ян, — жартував Женин дідусь-журналіст, ініціатор цієї «будови століття».

Женин тато в цьому році спромігся завезти всього дві тисячі цеглин, чого ледве вистачало лише на четверту частину задуманого і запроектованого. Цегла, акуратно складена під сараєм і накрита руберойдом, теж уже заросла будяками.

1
{"b":"197666","o":1}