ЛитМир - Электронная Библиотека

Таня Малярчук

Згори вниз. Книга страхів

ЗГОРИ ВНИЗ. Книга страхів

I
1

Вчора вночі під вікном завивав вовк. Я лежала в ліжку, накрившись з головою пледом, боялася визирнути, але то був точно вовк. Він міг заглянути досередини, або навіть розбити вікно і заскочити, він міг зробити будь-що вовче, і тому я дуже боялась.

Пішов аж під ранок.

Добре, що в мене немає овець, які вовк легко передушив би.

Я думала, в Карпатах живуть бурі ведмеді, а не вовки.

Коли я зранку виходжу надвір, то найперше мию в росі ноги.

Тут я встаю дуже рано. Це на мене зовсім не схоже.

Кожного дня роблю щось інше. Деколи сідаю під ґанком на східцях і розглядаю гори. Вони просто переді мною, в рядок, однакові за висотою і різні на обличчя. Кожній горі я придумала ім’я та історію хвороби. Кожній визначила стать. Час від часу гори навіть розмовляють зі мною.

Деколи я плету гачком мереживне біле покривало. Більша половина вже є. Я сідаю на подвір’ї в крісло-гойдалку, так, щоб все виглядало якомога ідилічніше, повіває легкий вітерець, ноги вкриті пледом, і я, погойдуючись, поволі плету петлю за петлею, час до часу зупиняюся, дивлюсь на гори, згадую щось, навіть дрімаю, а потім далі. Мене не турбує те, що покривало коли-небудь навряд чи знадобиться. Його можна використовувати не за призначенням, наприклад, як риболовецьку сіть.

Миюся я раз на тиждень, не частіше. Тут, серед гір, брудне волосся якось перестаєш помічати.

Деколи мені стає страшно, що завтра не буде що робити, але я порахувала всі можливі заняття, і їх має вистачити на кілька років по заняттю на день. В крайньому разі можна буде митися частіше.

Тут я навчилась нудитися з радістю. Нудьга - це також одне із занять. Коли їй віддаватися чесно і повністю, то можна дуже приємно провести дуже багато зайвих днів.

Часу в мене справді багато.

Тут я перестала його боятись. Боюся вовків. Я подумала, а раптом вовк прийде посеред білого дня, що тоді буде? Чи він кинеться на мене відразу, чи спочатку погарчить? Чи відрізняється його гарчання від собачого? А може, я зможу його приручити і він стане моїм псом? Буде спати разом зі мною на ліжку. В будь-якому разі мене ніхто від вовка не захистить, тільки я сама. Ніхто не прийде мені на допомогу, ну й добре.

Дивно, що я така молода і така мудра.

У мене немає годинника і електрики. Коли вечоріє, я лягаю спати.

Дуже рідко користуюся свічкою.

Тут я так само не боюся злодіїв, грабіжників і ґвалтівників.

Тут я сама собі готую їсти, сама собі співаю, сама собі пан.

Я стала тут по-справжньому спокійна. І дуже ввічлива, тільки шкода, що нема перед ким цю ввічливість ані показати, ані перевірити.

2

Кілька разів на тиждень я ходжу за шість кілометрів до вуйни Миці і її доньки Варки. Вуйні Миці шістдесят сім років. Варка молодша за маму на тридцять років - їй тридцять сім, і вона зовсім сліпа. За хатою вуйни Миці закінчується село Дземброня.

У вуйни Миці є дві корови, і я беру в неї молоко, сметану і сир.

Варка теребить кукурудзу - для цього їй очі не потрібні. Вуйна Миця дає мені продукти, а я їй - гроші.

- Як ти там сама сі пораєш? - питає вуйна Миця.

- Вчора вночі під вікном вив вовк. Як думаєте, тут водяться вовки?

- Я не бачила, але баба уповідали, що якось навіть вбили одного патиком. От лайдаки! Певне, занюхали, що ти тут приїжжа, і думають, будеш їх сі бояти. Ти головне не бійсі. Вони чують, як їх сі боять, і можуть напасти.

Вуйна Миця, єдина з усіх мам, яких я знаю, хоче, щоб її дитина померла раніше за неї. Як вуйна помре першою, то невідомо, що буде з Варкою. Варка осліпла від якоїсь мозкової хвороби, і тепер, з кожним роком, стає все безпораднішою. Без матері вона навіть не ходить в туалет. Їй здається, що вона на самій вершині гори і за крок може провалитися в безодню. Одного разу Варка подумала, що от-от провалиться, впала на землю і так закричала, що було чути аж мені за шість кілометрів. Варка думає, що вуйна Миця її дурить, що навколо хати сліпій ходити безпечно.

- А що ти їсиш? - питає вуйна Миця.

- Варю собі, що захочу. В мене є піч. Я думаю, що коли залишусь тут на зиму, то навіть тоді не змерзну, така добра піч.

- Тобі таки тяжко, нє?

- Тільки коли треба рубати на дрова, але я придумала збирати в лісі хмиз і розпалювати пічку хмизом.

- Е, що то за вогонь з хмизу?

Варка до мене майже не говорить. Тільки «Добрий день». Колись вона працювала в сусідньому селі бібліотекаркою.

- Дивисі, бо коли з тобов щось сі стане, то ніхто не допоможе. Коби зі мнов нічо сі не стало, бо тоді Варці так само ніхто не допоможе, але тобі ліпше, бо маєш очі, а вона нє. Без очей трудно.

Мені здається, що вуйна Миця рада мені, бо так вона перестала бути краєм села. Тепер краєм села стала я. Вуйні Миці приємно бути не останньою в списку.

Її корова дає дуже жирне молоко.

- А ти знаєш, що робити, аби молоко не кєсло?

- Що?

- Став його у відро з холодною водою. А якщо не бридиссі, то ліпше кинь у молоко жабу. Ади, злови якусь малу жабу і кинь в молоко.

- Я бриджуся.

- Та чого сі бридити, якщо жаба то таке саме що і молоко? То всьо одна природа.

- Може, якщо жабу добре помити… А вона не кусає?

- Жаба?

- Я чула, що є такі жаби, які кусають.

- Хто тобі таке казав? Де ти могла таке почути? То всьо брехня. Жаби не кусають. Хіба коли яка відьма на ню сі оберне.

Мені треба йти, бо скоро буде починати темніти. В горах темніє дуже швидко.

- До побачення, - кажу я вуйні Миці, - дуже дякую за молоко. Ви такі добрі до мене.

- Донько, та хто буде тобі помагати як не я? Раз ми тут одні, то мусимо допомагати одне одному. А ми тут одні - тільки ми та й Бог над нами. До Бога звідцика дуже близько.

З

Часто я собі влаштовую походи на вершину Попа Івана, або Смотрича, або Дземброні. Якщо вийти з самого ранку, то можна до обіду повернутись.

Сьогодні, повертаючись з прогулянки додому, я ще здалека побачила, що в моїй хаті хтось є. Я підійшла ближче. Вагалась, чи тікати, чи ні. Вуйна Миця казала, що там, де гори, там нема злих людей.

Я зайшла всередину і побачила старого хирлявого діда (очевидно, лісника, бо дід був одягнений в одяг, схожий на давню уніформу). Лісник безсоромно порпався в моїх речах.

- Що ви тут робите? - обережно, але впевнено спитала я.

- А ти хто така? - видно, що дід був дуже збентежений.

- Я тут живу, хіба не видно?

- А чого ти тут живеш? Хто ти така? Тут жив Франьо! Це Франьова хата! Але Франьо вже осьмий рік, як помер!

- Якщо хочете знати, то я онучка Франьового рідного брата. Ця хата ось уже восьмий рік, як моя.

- Щось я не чув, аби у Франя був брат.

- Вони були рідні тільки по батькові. А батько загинув на війні, під Бродами.

Я брехала.

- А вид на жительство у тебе є?

- Що?

- Бомага! Законна бомага, аби ти тут жила.

- Є, зрозуміло. Показати?

- А покажи.

Я порилася в паперах, роблячи вигляд, що справді шукаю якийсь конкретний, схопила один, пильно на нього подивилась і простягнула дідові. Це була довідка про присвоєння мені ідентифікаційного коду, яку, слава Богу, я маю звичку завжди носити в паспорті.

Дід, так само як і я, зробив вигляд, що ретельно вивчає «вид на жительство». Він не вмів читати.

- Ну добре, коли так, - сказав дід і повернув мені довідку. - А ти тут сі не боїш, сама?

- Не боюсь. В горах нема злих людей.

- Що правда, то правда. І надовго сюди?

1
{"b":"222616","o":1}