ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

100 ТИСЯЧ СЛІВ ПРО ЛЮБОВ, ВКЛЮЧАЮЧИ ВИГУКИ

Антологія

Юрій АНДРУХОВИЧ

ЧУВИРЛА І ЧУДОВИСЬКО

1

Чоловік, якого звали Богдан Сташинський, має всі підстави претендувати на цілком помітне місце в Борхесовій «Всесвітній історії безчестя». У своєму житті він декілька разів свідомо і холоднокровно переступав межі, за якими вже не прощають. Тому і слово «герой» у стосунку до нього може видаватися вкрай ризикованим. І все ж саме він, а не його жертва Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму. При цьому моїм головним виправданням хай буде те, що я ніколи цього фільму не реалізую. Мені залишаються наївні спроби хоч якось описати його словами і реченнями — так у дитинстві я любив переказувати однокласникам фільми, що насправді ніколи не існували.

Невідомий мені Джон Стіл, дописувач американського журналу «Life», у своєму нарисі про Сташинського називає його «чудовиськом у людській подобі». Якщо вірити Інтернетові, Джон Стіл опублікував свій нарис у вересні 1962 року, тобто за цілком гарячими слідами тих подій. У будь-якому разі саме ця розвідка на розвідницьку тему невідомого Джона Стіла слугує мені синопсисом. Іншими словами — вона не полишає мене у спокої вже протягом кількох тижнів; я бачу свій фільм цілими шматками й окремими кадрами, і він мені подобається.

Але як мені переказати його? Почну з сякої-такої експозиції.

Отже, «чудовисько у людській подобі» і «робот-убивця». Саме таким чином характеризує Сташинського Джон Стіл. Щиро кажучи, такі характеристики ще треба заслужити. Визначальним тут швидше за все є той безвідмовний і фактично бездоганний автоматизм, з яким Сташинський готував і здійснював свої спеціальні завдання. Висловлюючись по-шпигунськи, він діяв чисто, себто досконало — ніщо людське не давало в ньому збою, жодних сентиментальних зривів чи психо-невротичних ескапад. Геніальність його як убивці полягала в тому, що ми б і до сьогодні не знали, хто саме і за яких обставин прикінчив Ребета і Бандеру, якби одного вечора Богдан Сташинський, він же Йозеф Леман, не зустрів на танцях такої собі Інґе Поль, німкені, 21-річної перукарки. І не зважився відпровадити її після танців додому.

Так народилося почуття, що призвело до найгучнішого в минулому столітті шпигунського скандалу і потягло за собою жорстокий кар’єрний крах цілих сімнадцяти найвищих офіцерів кагебе, а весь західний світ ще раз утвердило в загалом нехитрій думці про кримінально-асасинський характер більшовицької системи. У цьому сенсі Сташинський виступає ще й каральним знаряддям історії з усією її іронією: таємне він робить очевидним. Якось мені навіть доводилося читати про те, що Берлінський мур, зведений за одну ніч з 12 на 13 серпня 1961 року, насправді будувався з єдиною метою — відгородити Сташинському всі можливі лазівки для втечі. Це припущення, попри всю свою видиму претензійність, може, втім, видаватися цілком слушним у символічному розумінні. Таким чином кохання українського зрадника і радянського шпигуна до простої німецької перукарки набуває значення, без перебільшення, геополітичного.

Про Сташинського, точніше, за його участі один фільм уже знято. Щоправда, сюжетна лінія цього героя в ньому видається мені, як і, зрештою, увесь фільм, надто спрощеною і підкреслено плакатною. Можливо, створення саме такого фільму-плаката і ставили собі за мету його автори, вважаючи це тоді, на початку 90-х, необхідним і достатнім першим кроком. От тільки чомусь наші перші кроки в усьому так і залишаються першими, але це принагідно. У тому фільмі бачимо зразково-показового Степана Бандеру, наділеного, крім усіх невід’ємних від політичної ікони чеснот, ще й деякими суто позитивними приватними рисами, передусім відмінного сім’янина, який у жодному разі не може (й головне — боронь Боже не повинен!) мати, скажімо, коханки. Його вбивця Богдан Сташинський відповідно — слабкодухий пристосуванець, тварь дрожащая і явно виражена паршива вівця в героїчному українському стаді.

Насправді Сташинський — потвора, але з тих, яким чомусь дано врятуватися. І саме тому він, а не Степан Бандера, міг би стати героєм мого уявного фільму, що його мені, на щастя, не доведеться знімати ніколи.

Однак я можу його уявляти. У цьому фільмі мало б ітися передусім про хаос історії та кров. Наприклад, про кров на костюмі Провідника, що його досі демонструють у музеї. Але — що для мене значно цікавіше — це міг би бути фільм про бунт і опір. Його герой Богдан Сташинський зненацька бунтує проти своїх роботодавців і благодійників, він рішуче виходить (ну, гаразд — він гадом вислизає!) із Системи, попри те, що вона пов’язала його всіма своїми можливими обіймами і ласками включно з тією ж кров’ю. Як і попри те, що від неї йде цілком недвозначна, ба навіть

ґ

арантована загроза його нікчемному паршиво-овечому життю.

Не дивлячись на абсурдність альтернативи — блискуче продовження приголомшливо-успішної шпигунської кар’єри чи безнадія втечі в любов, він, потвора Сташинський, «чудовисько в людській подобі» та «робот-убивця», вибирає друге. Таке враження, наче він не досвідчений і цинічний галицький перевертень, а просто лопухатий хлопчисько, що, розпустивши соплі від яких-небудь Веаtles, фанатично повірив, ніби Аll You Need Is Love.

2

Викладена в найзагальніших деталях і прокреслена пунктиром, його життєва лінія виглядає приблизно так.

Певного дня на зламі 40-х і 50-х він, тоді ще старшокласник, був затриманий за безквитковий проїзд у приміському потязі між Львовом і рідними Борщовичами. Яким чином і чому заледве повнолітній пасажир з рук залізничної міліції передається у значно турботливіші руки, вже, певно, залишиться нез’ясованим. Невже тогочасні спецслужби прагнули завербувати кожного пійманого контролерами «зайця»? Якщо так, то страшно навіть уявляти собі справжню кількість їхніх добровільних помічників. Але, швидше за все, за Сташинським уже щось тягнулося, і затримання в потязі було прологом до певного сценарію.

Хлопчина погодився на співпрацю порівняно легко. Можливо, він і сам чекав такої нагоди, можливо, потайки мріяв про неї. Пролізши за наказом

гебе

у структури підпілля, він, що називається, здає людей цілими боївками. Операції, проведені за його участю, до певної міри нагадують постановки тодішніх провінційних театрів. Джон Стіл пише про «калюжі курячої крові», використовувані чекістами в тих інсценівках. Про іншу кров, не курячу, — ту, котра пов’язує нерозривними путами і змушує до цілковитої відданості, можемо лише здогадуватися.

Старанність і успішність юного провокатора не лишилися без уваги. Уже в 52-му році його відряджають до Києва, де він проходить вишкіл на дворічних курсах розвідників. Суперінтенсивне вивчення ворожих мов доповнюється політінформаціями, а також заняттями зі стрільби, самбо і якого-небудь отрутознавства. Приблизно посередині того золотого відтинка епохи помирає Сталін, а найофіційніший поет України публікує чергову збірку «Могутність нам дана». Щодо могутності Сташинський не може з ним не погоджуватися. На честь бездоганно складених Сташинським випускних іспитів керівництво влаштовує могутній банкет. У моєму фільмі цей епізод мав би стати особливою цезурою — увесь той довжелезний стіл з коньяками, винятково вірменськими, шампанським, сардинами, крабами, м’ясивом дванадцяти сортів, помаранчами і рябчиками неминуче засоціювався б зі сталінською «Книгою про смачну і здорову їжу», особливо на тлі загальнонародного хронічного недоїдання перших і всіх подальших післявоєнних років.

Невдовзі Сташинський опиняється в НДР, де його починають перевіряти всілякими рутинними дрібницями. Його вже звати Йозеф Леман, і німецькою він розмовляє так, наче все попереднє життя прожив у Рурському басейні (Коhlenpott-Dіаlеkt) — і це невипадково, бо згідно з легендою він начебто походить з околиць Ессена. Утім, певний час він змушений всього лише подавати м’ячі (ні, навіть не каштани з вогню!) і якщо деколи й потрапляє до Західної Німеччини, то тільки для виконання всіляких сміховинних завдань на зразок вештання Мюнхеном і занотовування номерів військових машин. Джон Стіл не забуває згадати про це, але він нічого не пише про внутрішні бурі і глибоко затаєні терзання — як і про нервову гру вилицями. Богдан Сташинський вірить у те, що він діамант, використовуваний далеко не за призначенням. Але така доля шпигуна — чекати. Шпигунська робота на 99 відсотків складається з чекання. Простір шпигунства — це холодна і нудна почекальня, навіть не приймальний покій.

1
{"b":"225939","o":1}