ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

В низинній частині Ваїкато широко котила свої хвилі просторими рівнинами. Але в горішній течії спочатку пагорби, потім гори чимдалі дужче звужували долину, де проходило її річище. За десять миль від злиття річок Паганелева карта позначала на лівому березі притоку Кірі-Кіріроа, і справді вони невдовзі побачили цю річку. Човни тут не зупинилися. Каї-Куму наказав дати полоненим поїсти з їхніх власних харчів, котрі захопили вйочі маорійці. Він сам, його воїни й слуги задовольнились звичайним для тубільців харчем - споживною папороттю, печеним корінням і картоплею “капанас”, яку повсюдно вирощують на цих островах. В їжі тубільців не було й шматка м’яса, а сушене, що його споживали полонені, видно, їм не смакувало.

Близько третьої години на правому березі показалися гори, перші відножини ланцюга Покароа-Ренджс, схожі на зруйновані укріплення. На деяких шпилястих гребенях стриміли руїни “па” - стародавніх фортець, зведених винахідливими ‘маорійцями в неприступних місцях. Вони скидались на велетенські орлині кубла.

Сонце вже сідало за обрій, коли човен пристав до крутого берега, захаращеного пемзовими камінцяйи, що їх занесла сюди течія Ваїкато з вулканічних за походженням гір,Тут росло кілька дерев, під якими видалось зручним стати табором. Каї-Куму наказав вивести з човна полонених, чоловікам зв’язати руки, а жінок залишити вільними. Всіх розмістили посеред табору, а навкруг запалили багаття, створивши непереборну вогневу препону.

Перед тим як полонені почули від Каї-Куму про його намір їх обміняти, Гленарван і Джон Манглс радились між собою, в який спосіб повернути собі свободу. А що вони не могли втекти з піроги, то сподівались здійснити свій задум на березі під час зупинки, скориставшись з нічної темряви. Але після Гленарванової розмови з маорійським ватажком здавалось розважливішим відмовитися від утечі. Більш завбачливо було почекати. Обмін виявлявся певнішим засобом порятунку, ніж бійка рукопаш і навіть утеча через невідому країну. Звичайно, чимало різних подій чи обставин могло стати на заваді цього обміну або його затримати, і все ж таки краще було дочекатися наслідків переговорів. Та й справді, що могли вдіяти голіруч десятеро полонених проти трьох десятків добре озброєних дикунів? До того ж Гленарван гадав цілком слушно: мабуть, якийсь видатний ватажок племені Каї-Куму потрапив у полон і маорійці будь-що хотять його повернути.

Наступного дня пірога помчала рікою проти течії ще швидше, ніж напередодні. О десятій годині вона зупинилася на хвилину при впаді невеликої притоки Погайвени, яка зміїлась долинами на правому боці Ваїкато. Тут до піроги Каї-Куму приєднався човен з десятьма тубільцями. Воїни ледь обмінялися між собою вітанням “аїре ме ра”, себто “приходь сюди в доброму здоров’ї”, і обидва човни попливли поруч. Новоприбулі, либонь, тільки-но поверталися після бою з англійськими військами; про це свідчив їхній подертий на шмаття одяг, закривавлена зброя й свіжі рани, що кровоточили ще під лахміттям. Вони були похмурі й мовчазні. З властивою всім диким народам байдужістю вони не звертали жодної уваги на європейців.

Опівдні на заході вималювались вершини Маунгатотарі. Долина, якою текла Ваїкато, почала вужчати. Затиснута стрімчастими берегами ріка лютувала й мчала, наче потужний гірський потік. Але дужі тубільці, що їх зусилля подвоювала й організовувала пісня, підкорюючи своєму ритмові вдари весел, змусили пірогу летіти над пінистими хвилями. Бистрину швидко проминули, й Ваїкато занову поволі заструміла між крутих берегів.

Надвечір Каї-Куму причалив біля підніжжя гір, що їх перші уступи прямовисно спускались до вузького берега.

Там щось із двадцятеро тубільців, висівши із човнів, уже лаштувалися на ніч. Під деревами палали вогнища. Якийсь ватажок, такий же значний, як і Каї-Куму, підійшов до нього повагом і щиро привітався способом “шонгуї”, потершись з ним носами. Полонених відвели до табору й взяли під найпильнішу варту.

Наступного ранку подорож вгору проти течії тривала далі. Маленькими притоками Ваїкато прибували інші човни. До Каї-Куму приєдналось близько шістдесяти воїнів, які, очевидно, брали участь в останніх боях і, так чи інакше постраждавши від англійської зброї, повертались тепер до себе в гори. Подеколи над човнами, що пливли низкою, підносився спів. Один із тубільців заспівував патріотичний гімн, який кликав маорійців на боротьбу за незалежність:

Папа ра ті ваті тіді

І доунга ней...

Сильний дзвінкий голос співця відлунював у горах, після кожної строфи маорійці, б’ючи себе в груди, немов у барабани, підхоплювали хором войовничий приспів. А веслярі ще дужче налягали на весла, і човни, перемагаючи течію, летіли далі, ледь торкаючись води.

Цього дня полонені спостерігали цікаве явище. Близько четвертої пополудні пірога, не зупиняючись і не притишуючи ходи, керована твердою рукою ватажка, увійшла в тісну ущелину. Хвилі шалено вирували, розбиваючись об численні острівці, вельми небезпечні для човнів. Коли б пірога тут перевернулася, її спіткала б, як ніде в іншому місці на Ваїкато, неминуча згуба, бо марно було б шукати порятунку на березі: той, хто ступив би на хисткий драглистий ґрунт, негайно загинув.

В цьому місці річка текла між тими гарячими джерелами, що завжди викликали цікавість туристів. Окис заліза забарвлював в яскраво-червоний колір прибережний мул, де не було й туаза твердої землі. Повітря насичував їдкий сірчаний дух. Тубільці ніби його й не помічали, але полонені гостро відчували задушливі випари, що піднімались з усіх шпар ґрунту, розповсюджувалися з пухирців, які лопались під тиском підземних газів. Та якщо ці важкі випаровування дратували нюх і легені, то зір міг втішатися чудовим видовиськом.

Човни пірнули в густу хмару білої пари. Її сліпучо-білі закрутки громадились над рікою, нависаючи щільною банею. Безліч гейзерів на обох берегах то викидали вгору струми випарів, то розсипалися снопами бризок, немов фонтани й водоспади, створені людиною. Здавалось, якийсь таємний механізм керує, переривчастою грою цих джерел. Вода й пара, змішуючись у повітрі, мінились на сонці всіма барвами веселки.

В цьому місці Ваїкато текла хистким річищем, що немов рухалося й кипіло безперестанку під дією підземного вогню. Неподалік, на схід од ріки, вздовж берегів озера Роторуа, ревли гарячі джерела й курились водоспади Ротомагана й Тетарата, вже оглянуті побіжно деякими відважними мандрівниками. Вся ця v місцевість рясніє гейзерами, кратерами й сірчаними сопками, які повсякчас парують. Крізь них виривається з-під землі надлишок газу, не знаходячи собі виходу через вузькі жерла Тонгаріро й Вакарі, єдиних діючих вулканів у Новій Зеландії.

Дві милі піроги пливли під цим склепінням з густої пари, повиті гарячими хмарками, що клубочились над поверхнею води; тоді раптом сірчаний туман розсіявся, війнуло чистим живодайним повітрям, і мандрівники врешті зітхнули на повні груди. Сірчані джерела лишилися позаду.

Протягом цього дня дужі весла дикунів здолали ще дві бистрини - Гіпапатуа й Таматеа. Ввечері Каї-Куму отаборився за сто миль від злиття Ваїкато й Вайпи. Річка, яка досі прямувала на схід, повертала тут на південь і вливалася в озеро Таупо, наче могутній водоспад у велетенський басейн.

Наступного дня, вгледівши гірську вершину на правому березі, Жак Паганель визначив, що це гора Таубара, близько трьох тисяч миль заввишки.

Опівдні вся валка човнів увійшла через широку протоку до озера Таупо. Тубільці палко вітали шматину, що маяла над високою хижкою на березі. То був їхній національний прапор.

Розділ XI

ОЗЕРО ТАУПО

У предковічні часи через зсуви земної кори утворилося посередині острова, серед нагромаджень лави, величезне провалля, двадцять п’ять миль завдовжки та двадцять завширшки. Вода, линучи з навколишніх гір, згодом виповнила велетенську западину. Вона обернулась на озеро, але озеро-безодню, бо досі жодний лот не спромігся виміряти його глибину.

112
{"b":"255271","o":1}