ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Каї-Куму звернувся до воїна англійською мовою з очевидним наміром, щоб його зрозуміли полонені:

- Ти прийшов з табору “пакекас”?

- Так, - відповів маорієць.

- Ти бачив там полоненого, нашого Тогонга?

- Я бачив його.

- Він живий?

- Він помер. Англійці його вбили.

Для Гленарвана та його супутників ці слова означали смертний вирок.

- Всі ви помрете завтра на світанку! - закричав Каї-Куму.

Отже, всіх полонених спостигла однакова кара. Леді Гелена й Мері Грант підвели вгору очі, в яких світилась глибока вдячність долі.

Полонених не відвели назад до Варе-Атуа. Вони мали бути присутні сьогодні на похороні вбитого ватажка й кривавих церемоніях, що супроводили цей обряд. Загін тубільців одвів полонених за кілька кроків убік під величезне дерево “куді”. Там вони залишались, оточені вартою, котра не спускала їх з ока. Решта маорійців, охоплена тугою за своїм ватажком, начебто геть за них забули.

Після смерті Кара-Тете минули встановлені звичаєм три дні. Тож душа небіжчика вже покинула його тлінне тіло. Почалася церемонія поховання.

Тіло перенесли на невисокий пагорок всередині фортеці. Воно було вдягнене в найкраще вбрання й загорнене в розкішні мати з форміуму. Прикрашену пір’ям голову оповив вінок із зеленого листя. Лице, руки й груди небіжчика, намащені олією, не виявляли жодних ознак тління.

Родичі та друзі підійшли до підніжжя пагорка, й раптом, немов диригент оркестру подав паличкою знак до виконання жалібного гімну, в повітрі розлігся дужий плач, стогін і ридання сотень голосів. Ритм цього погребного голосіння був тужливий, важкий і розмірений. Родичі небіжчика били себе по голові, жінки роздирали собі нігтями обличчя, обливаючись більше кров’ю, ніж слізьми. Нещасні сумлінно виконували традиційний дикунський обряд. Але ці вияви жалоби, видимо недостатні, не могли заспокоїти небіжчикову душу, і гнів його, безперечно, вразив би тих, хто залишився живий. Його воїни, не в силі повернути до життя свого ватажка, воліли, щоб він не шкодував на тому світі за розкошами земного існування. Отож дружина Кара-Тете не повинна покидати свого чоловіка в могилі. А втім, нещасна жінка сама відмовилась би пережити свого чоловіка. Такий був звичай, погоджений з поняттям обов’язку, і прикладів подібної саможертви не бракувало в історії Зеландії.

Показалася вдова Кара-Тете, ще молода жінка. Розкуйовджене волосся безладно падало їй на плечі, вона ридала й голосила. Серед зойків і стогонів вчувались окремі слова, уривчасті фрази, в яких вона славила чесноти небіжчика, виливала жалі. Пойнята нестримним поривом розпуки, жінка простяглась біля підніжжя пагорка, б’ючись головою об землю.

В цю хвилину до неї наблизився Каї-Куму. Раптом нещасна жертва підвелася. Але могутнім ударом “мере”, важкого дубця, ватажок знову звалив її на землю, і вона впала мертва, наче вбита грімницею.

Одразу знявся дикий лемент. Безліч рук, загрожуючи, простяглися до полонених, тяжко вражених цим жахливим видовищем. Але ніхто не зрушив з місця, бо поховальна церемонія ще тривала.

Жінка Кара-Тете приєдналася до чоловіка. Обидва трупи лежали поруч. Але для довічного життя небіжчикові замало вірної подруги. Хто прислуговуватиме їм обом біля Нуї-Атуа, якщо їхні раби не підуть на той світ услід за ними?

Шістьох таких бідолах привели до трупів їхніх володарів. Цих слуг невблаганні закони війни обернули на рабів. За життя Кара-Тете вони зазнавали найтяжчих злигоднів, повсякчас страждали через звіряче поводження, ледве не конали з голоду, працювали, неначе в’ючаки, а тепер, згідно з віруваннями маорійців, їх приречено вікувати рабами в загробному житті.

Нещасні, здавалося, скорилися своїй долі. Їх не дивувала ця жертва - вони давно вже її передбачали. Руки їхні залишалися вільні, отже треба було чекати, що вони зустрінуть смерть без жодного опору.

А втім, то легка смерть, сердеги не зазнали зайвих мук. Тортури готувалися тим, хто заподіяв убивство; вони стояли за двадцять кроків, одвернувши очі від страшного видовища, котре оберталось на ще жахливіше.

Шість ударів мере, завданих руками шістьох дужих воїнів, - і жертви простяглись на землі в калюжах крові.

Це стало за гасло до початку моторошної сцени людожерства.

Табу не захищає тіла рабів так, як трупи їхніх володарів. Тіла рабів належать племені. Це, так би мовити, дрібна плата голосільникам на похороні. Тільки-но жертвування закінчилося, навала дикунів, ватажки й воїни, жінки, старики, діти, без різниці віку й статі, кинулись на ці вже неживі рештки.

Гленарван та його товариші намагались заслонити від обох жінок це огидне видовисько. Вони зрозуміли тепер, яка страта чекає на них завтра при сході сонця і яких жахливих катувань доведеться зазнати їм перед смертю. Вони заціпеніли з жаху.

По тому почалися жалобні танки. Від міцних напоїв, настояних на стручковому перцю, дикуни ще більше сп’яніли. Тепер в них не залишилося нічого людського. Здавалось, забувши про табу ватажка, вони ось-ось кинуться в звірячому пориві на пойнятих жахом полонених. Але Каг-Куму серед загального сп’яніння не втрачав здорового глузду. Він дав можливість кривавій оргії дійти найвищої своєї напруги, тоді припинив усе, й останній акт похоронної відправи відбувся за усталеним звичаєм.

Трупи Кара-Тете та його дружини підвели й посадили, як то заведено в новозеландців, зігнувши коліна, підтягнувши ноги й руки до черева. Треба було їх поховати, але ще не остаточно, а доти, поки зотліє в землі їхнє тіло й залишаться самі кістки.

Місце для могили було обрано за межами фортеці, на вершині невисокої гори Маунганаму, що підносилась милі за дві на правому березі озера.

Туди й належало приставити трупи ватажка та його дружини. До підніжжя насипу принесли два примітивних паланкіни, чи скорше просто поховальні мари. На них посадовили обидва трупи, міцно прив’язавши їх ліанами. Четверо воїнів підняли мари на плечі, і жалібний похід, під звуки похоронного співу, рушив у супроводі всього племені до місця поховання.

Полонені, що їх так само пильнувала сторожа, бачили, як процесія вийшла за межі першого поясу укріплень; потім співи й; зойки потроху вщухли.

Заглибившись у долину, жалібний похід з півгодини не показувався на їхньому обрії. Та незабаром полонені запримітили, як процесія зазміїлася стежками, що вели до вершини гори. Здалеку хвилясті рухи цієї звивистої колони видавалися якимись примарними.

Процесія, дійшовши вершечка Маунганаму, зупинилась на висоті восьмисот футів у тому місці, де вирито могилу Кара-Тете.

Звичайний маорієць дістав би після смерті саму лише яму та купу каміння. Але для могутнього й грізного ватажка, що мав, без сумніву, обернутися невдовзі на божество, плем’я приготувало могилу, гідну його подвигів на землі.

“Удупа” була оточена палісадом, а біля ями, де мали спочивати мерці, стриміли палі, оздоблені пофарбованими в червоне фігурами. Родичі .небіжчиків не забули, що Вай-дуа - дух померлих - живиться звичайним харчем так само, як і тіло за життя на землі. Тому в загорожі стояла різна їжа поруч зі зброєю й вбранням померлого. Отже ватажкові в могилі не бракувало жодних вигод. Подружжя поклали поруч одне одного й піц жалібне голосіння засипали землею, а зверху закрили травою. По тому процесія в глибокому мовчанні спустилася з гори. Тепер ніхто не міг зійти на Маунганаму під страхом смертної кари, бо на гору було накладено табу, як і на Тонгаріро, де колись поховано ватажка, котрий загинув 1846 року під час землетрусу.

Розділ ХІІІ

ОСТАННІ ГОДИНИ

Коли сонце сховалось по той бік озера за вершинами гір, полонених знову відвели до їхньої в’язниці. Вони мали вийти відтіль не раніше, ніж гірські шпилі Вагіті-Ренджс спалахнуть у перших променях сонця.

їм лишилося жити одну тільки ніч. Попри тяжке пригнічення й жах, що не покидали їх ні на хвилину, вони все ж таки разом повечеряли.

116
{"b":"255271","o":1}