ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

- Ходімо! - мовив він рішуче.

- А Паганель унизу? - спитав Гленарван.

- Пан Паганель? - здивовано перепитав хлопець.

- Так. Він чекає нас?

- Але ж ні, сер. Невже пана Паганеля немає з вами?

- Його немає тут, Роберте, - відповіла Мері Грант.

- Як? Ти не бачив його? - спитав Гленарван. - Хіба ви не зустрілися під час колотнечі? Хіба ви не разом утекли?

- Ні, сер, - відповів хлопчик, приголомшений звісткою про зникнення свого друга.

- Тікаймо, - мовив майор, - не можна втрачати ані хвилини. Де б не опинився Паганель, йому не загрожує більша небезпека, ніж нам. Ходімо!

Справді, дорогоцінний час спливав. Тікати треба було негайно. Втеча не здавалась би важкою, якби не прямовисна скеля футів двадцять заввишки, котрою полонені мали спуститися, вибравшись із печери. Далі аж до споду гори йшов положистий схил. Відтіль вони могли швидко добратися до вузьких долин, які простягалися внизу одна за одною. Але маорійцям, що помітили б утікачів, довелось, наздоганяючи їх, зробити чималий гак; адже вони не могли знати, що між Варе-Атуа й зовнішнім схилом вирито хідник.

Уживши всіх застережних заходів, підготувалися до втечі. Полонені один по одному спустились у вузький отвір й опинилися в печері. Джон Манглс, перш ніж покинути хижу, знищив усі сліди підкопу й прослизнув у свою чергу в відтулину, щільно закривши її по тому матами. Підземний хід в такий спосіб надійно приховано.

Тепер ішлося про те, щоб спуститись прямовисною скелею до гірського схилу, і це було б ніяк зробити, коли б Роберт не приніс міцної мотузки з форміуму.

її розкрутили, закріпили на прискалку, а другий кінець кинули вниз. Джон Манглс, перш ніж дозволити своїм друзям спускатися, випробував мотузку; вона здалася йому не надто надійною. Це вимагало обачності: впасти з такої висоти означало забитися на смерть.

- Ця мотузка, - сказав Джон Манглс, - може витримати вагу тільки двох чоловік.

Залежно від цього й діятимемо. Хай спершу спустяться лорд і леді Гленарван; коли вони досягнуть схилу, хай тричі смикнуть за мотузку, це буде для нас знак, що можна спускатися вслід за ними.

- Спочатку піду я, - сказав Роберт. - Унизу, на схилі, я знайшов глибоку западину, де можуть заховатися ті, хто спускатиметься перший, очікуючи решту.

- Гайда, спускайся, хлопче, - сказав Гленарван, потиснувши руку юнакові.

Роберт зник. За хвилину мотузка тричі смикнулась, сповістивши, що хлопець щасливо досяг схилу гори.

Гленарван і леді Гелена зараз же вийшли з печери. Було ще темно, але на сході гірські вершини почали вже ледь помітно сіріти.

Дошкульний вранішній холод підбадьорив молоду жінку, і вона відважно почала свою небезпечну подорож. Спочатку Гленарван, за ним Гелена спустились вздовж прямовисної скелі до того місця, де вона спирається на вершину схилу. Відтіль Гленарван почав сходити вниз укосом, йдучи вперед лицем до дружини й підтримуючи її. Він намацував кущики трави й чагарі, які могли б служити опорою; спочатку він їх випробовував, а тоді ставив на них Геленину ногу. Сполохані зненацька птахи галасливо злітали над їхніми головами; втікачі тремтіли щоразу, коли потривожені ними камінці з гуркотом котилися до підніжжя гори.

Вони досягли вже середини схилу, коли до них долинув з отвору печери голос Джона Манглса.

- Зупиніться! - стиха гукнув він.

Гленарван, учепившись одною рукою за кущик трави, а другою підтримуючи дружину, прикипів до місця, затамувавши подих.

Ударив тривогу Вільсон. Почувши якийсь шум на майданчику перед Варе-Атуа, він увійшов знов у хижу й, піднявши мату, став слідкувати за маорійцями. На даний ним знак Джон Мангле зупинив Гленарвана.

Справді, один із воїнів, упіймавши вухом якийсь незвичний гомін чи шарудіння, встав і наблизився до Варе-Атуа. Зупинившись за два кроки від будівлі, він прислухався, нахиливши голову. Так він стояв хвилину, котра видалась за цілу годину втікачам, нашорошивши вуха, весь насторожений. По тому, з досадою струснувши головою, як людина, що допустилась помилки, він повернувся до своїх товаришів і підкинув сухого хмизу в багаття, яке ледве жевріло. Полум’я метнулося вгору й освітило його вже цілком заспокоєне обличчя; глянувши на перші проблиски світанку, які забіліли на обрії, він простягся біля вогню, щоб зігрітися.

- Все гаразд, - прошепотів Вільсон, повернувшись до печери.

Джон подав знак Гленарванові спускатися далі, й невдовзі він та Гилена опинились на вузькій стежці, де їх шдчікував Роберт.

Мотузку тричі смикнули - настала черга Джона Манглса й Мері Грант вирушати в небезпечну путь. Вони обережно спустилися й приєднались до подружжя Гленарванів у тій западині, про яку казав Роберт.

За п’ять хвилин усі втікачі, щасливо вибравшися з Варе-Атуа, покинули свій тимчасовий притулок і, уникаючи заселених берегів озера, вузенькими стежками заглибилися в гори.

Вони йшли швидко, намагаючись обминати всі ті місця, де могло б їх запримітити чиєсь око. Йшли мовчки, прослизаючи мов тіні крізь кущі. Куди вони прямували? Навмання, але вони були вільні!

Близько п’ятої години почало розвиднятися. Висока стяга хмар у небі стала голубувато-мармуровою. Повиті ранковим туманом гірські верховини поволі виступали із імли. Сонце не забариться зійти, й, замість подати гасло до страти, воно, навпаки, викриє втечу засуджених.

І перш ніж це станеться, втікачі будь-що повинні опинитися на недосяжній для дикунів відстані, заплутати остаточно свої сліди. Але вони посувалися не надто швидко, бо стежки були круті. Гленарван підтримував дружину, майже ніс її на руках. Мері спиралась на руку Джона Манглса. Попереду йшов Роберт, щасливий і гордий, радіючи з свого успіху, позаду - матроси.

Ще півгодини - й осяйне світло вирине з-за туманного обрію.

Ці півгодини втікачі простували наздогад. Адже з ними не було Паганеля, який завжди вказував їм правильний шлях, Паганеля, що його зникнення всіх непокоїло, затьмарюючи радість звільнення. Але вони все ж таки прямували на схід, назустріч розкішній ранішній зорі. Невдовзі вони піднялися на п’ятсот футів вище озера Таупо, й ранковий холод, особливо дошкульний на цій висоті, давався взнаки. Розпливчасті обриси пагорбів і гір, що купчились одні над одними, вставали перед утікачами, але Гленарван прагнув тільки одного - загубитися серед них. Згодом вони спроможуться вибратися з цього гірського лабіринту.

Врешті зійшло сонце, й перше проміння його впало на втікачів.

І тоді в повітрі зненацька розляглося жахливе виття, в якому злилися сотні голосів. Зойки долинули з фортеці, але відкіля саме, втікачі не знали достеменно, до того ж густий туман, що слався внизу, ховав від їхніх очей долини.

Та сумніву бути не могло - їхню втечу викрито. Чи ж пощастить їм уникнути переслідування? Чи помітили їх тубільці? Чи не зрадять їх сліди?

О цій хвилині туман унизу піднявся, обгорнув утікачів вологою хмарою, і на триста футів під собою вони раптом уздріли знавіснілу юрбу тубільців.

Вони побачили дикунів, але й ті їх угледіли. Знову залунали крики й лемент, до яких приєднався собачий гавкіт. Після марних спроб перебратися через скелю біля Варе-Атуа все плем’я вибігло геть з фортеці й кинулось найкоротшими стежками навздогін за в’язнями, що втекли від його помсти.

Розділ XIV

ГОРА, ОГОЛОШЕНА ТАБУ

Верховина гори здіймалася на сотню футів вище. Втікачі прагли дістатися туди і, сховавшись на протилежному схилі, зникнути з очей маорійців. Вони сподівались натрапити на якийсь зручний для переходу гребінь і перебратися ним на сусідні гірські вершини, котрі розкинулись навкруг у такому безладі, що, певно, тільки Паганель, якби цей бідолаха був тут, спромігся би в них розібратись.

Утікачі поспішали, бо загрозливі вигуки чулися ближче й ближче. Орда тубільців підбігала вже до споду гори.

- Сміливіше! Сміливіше, друзі! - кричав Гленарван, підбадьорюючи супутників словами й жестами.

118
{"b":"255271","o":1}