ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

- Човен! Човен!

Кроків за двадцять од них, занурена в пісок, справді стояла пірога на шість весел. Спустити її на воду й забратися туди було справою одної хвилини. Джон Манглс, Мак-Наббс, Вільсон, Мюльреді сіли на весла. Паганель вмостився на носі;

Гленарван узявся за стерно; обидві жінки, Роберт і Олбінет простяглися біля нього на дні човна.

Кілька хвилин - і пірога опинилася за чверть милі від берега. На морі панував спокій. Втікачі мовчали.

Джон Манглс, не бажаючи надто віддалятися від суходолу, щойно зібрався дати наказ йти вздовж берега, як весло немов прикипіло йому до рук; з-за мису Лоттін виплили, навздогін утікачам, три піроги з тубільцями.

- В море! В море! - крикнув молодий каштан. - Краще потонути в хвилях, ніж потрапити до них!

Човен, гнаний чотирма веслярами, полетів у відкрите море. Протягом тридцяти хвилин відстань між ним і тубільцями не зменшувалась. Але невдовзі знесилені, виснажень мандрівники стали підупадати на силі, й ворожі піроги почили їх доганяти. Вже до них залишилось щонайбільше дві милі. Як уникнути нападу тубільців, котрі, озброєні довгими рушницями, вже готувалися стріляти?

Що ж робив Гленарван? Стоячи на кормі човна, він поглядом шукав на обрії якоїсь нездійсненної допомоги. Чого чекав він? Чого сподівався? Чи в нього було передчуття?

Зненацька очі його спалахнули, рука простяглась уперед, вказуючи на явусь цятку в морі.

- Корабель! - закричав він. - Корабель! Веслуйте, друзі мої, веслуйте щосили!

Жоден з веслярів не обернувся, щоб побачити судно, на яке ніхто не сподівався, - не можна було втрачати й одного вдару весла. Лише Паганель підвівся й спрямував далекоглядну трубу на вказану Гленарваном цятку.

- Так, - сказав він, - справді судно. Це пароплав. Він пливе повним ходом; іде просто до нас. Женіть гоном, любі друзі!

Веслярі напружили всі сили, і ще з півгодини, зберігаю-чи ту саму відстань до пірог, човен линув морем під дружними змахами весел. Обриси пароплава ставали чіткіші. Вже можна було розгледіти дві щоглини зі згорнутими вітрилами й густі клуби чорного диму. Гленарван, посадивши за стерно Роберта, схопив Паганелеву трубу й, не відриваючи очей, стежив за судном.

Але що мусили подумати Джон Манглс і його товариші, побачивши, як страшна судома спотворила Гленарванове обличчя, як він раптом зблід і прилад випав йому з рук? Одне-єдине слово пояснило їм причину цього раптового розпачу.

- “Дункан”! - вигукнув Гленарван. - “Дункан” і каторжники!

- “Дункан”! - скрикнув Джон Манглс і схопився на ноги, кинувши своє весло.

- Так! Смерть з обох боків! - пробурмотів Гленарван, приголомшений збігом стількох нещасть.

Справді, до них наближалася їхня яхта, вже не залиша-. лося жодного сумніву, яхта, що її команду становили бандити! Майор не міг утриматися від прокляття небу. Це було забагато навіть для нього.

Між тим човен, покинутий напризволяще, сам собою зупинився. Куди плисти? Куди тікати? Кому віддати перевагу, дикунам чи каторжникам?

З найближчої піроги тубільців гримнув постріл, куля влучила в Вільсонове весло. Тоді кілька вдарів весел наблизили човен до “Дункана”. Яхта йшла під усіма парами й була вже не далі як за півмилі. Джон Манглс, побачивши, що шлях перетято з усіх боків, не знав, куди спрямувати човна, куди тікати. Стерявпгась, нещасні жінки молились навколішках.

Дикуни розпочали скажену стрілянину; кулі дощем падали навколо човна. В цю хвилину пролунав гарматний постріл, і ядро з “Дункана” пролетіло над головами втікачів. Опинившись між двох вогнів, човен став нерухомо між “Дунканом” і пірогами тубільців.

Джон Манглс, стуманівши з відчаю, схопив сокиру, щоб прорубати дно човна й потопити його разом з своїми нещасними товаришами, коли його спинив Робертовий крик.

- Том Остін! Том Остін! - кричав хлопець. - Він на борту! Я бачу його! Він упізнав нас! Вимахує шапкою!

Сокира застигла в Джонових руках.

Друге ядро просвистіло над головами втікачів і розтрощило навпіл найближчу з трьох пірог; на “Дункані” розляглось громове “перемога!”. Дикуни тікали, охоплені жахом.

- До нас! До нас, Томе! - кричав Джон Манглс дужим голосом.

І за кілька хвилин десятеро втікачів, не знаючи як, нічого не розуміючи, були вже в безпеці на борту “Дункана”.

Розділ XVII

ЧОМУ “ДУНКАН” КРЕЙСУВАВ БІЛЯ СХІДНОГО БЕРЕГА НОВОЇ ЗЕЛАНДІЇ

Неможливо передати почуття Гленарвана і його друзів, коли назустріч їм забриніли народні шотландські наспіви. В ту хвилину, як вони сходили на палубу “Дункана”, один із матросів заграв на дуді старовинний піброкс Малькольмського клану, й могутні вигуки “слава” привітали повернення лорда на яхту.

Гленарван, Джон Манглс, Паганель, Роберт, навіть майор, - усі плакали та обнімалися. То було зворушення, нестяма з радощів. Географ наче збезумився: він пританцьовував і націлявся своєю нерозлучною трубою на піроги, які вже підпливали до берега.

Але побачивши на Гленарванові та його супутниках саме лахміття замість одягу, сліди жахливих страждань на змарнілих обличчях, команда яхти принишкла. На судно повернулися привиди, а не ті відважні, певні свого успіху й сповнені надії мандрівники, що три місяці тому вирушили на розшуки капітана Гранта. Випадок, лише щасливий випадок привів їх на судно, котре вони вже ніколи не сподівались побачити! І які ж вони виснажені й кволі!

Та перше ніж подумати про відпочинок, про нагальну потребу вдовольнити голод і спрагу, Гленарван спитав Тома Остіна, чому яхта опинилася тут і крейсує вздовж східного берега Нової Зеландії? Як “Дункан” уникнув рук Бена Джойса? Яким побитом трапився він саме на шляху втікачів?

“Як? Чому? Навіщо?” - так починалися всі питання, що водночас дощем сипались на Тома Остіна. Старий моряк не звав, кого слухати. Врешті він вирішив слухати самого лише Гленарвана й відповідати тільки йому.

- А де ж каторжники? - питав Гленарван. - Що ви зробили каторжникам?

- Каторжники? - повторював розгублено Том Остін, очевидно, не розуміючи питання.

- Так! Негідники, що напали на яхту!

- На яку яхту, сер? - здивувався Том Остін. - На вашу?

- Авжеж, Томе! На “Дункан”! Прийшов же до вас на судно Бен Джойс?

- Я не знаю ніякого Бена Джойса, я його ніколи не бачив, - відповів Том Остін.

- Ніколи! - вигукнув Гленарван, вражений відповіддю старого моряка. - Коли так, тоді скажіть мені, Томе, чого ж “Дункан” кружає оце зараз навколо новозеландських берегів?

Якщо Гленарван, леді Гелена, Мері Грант, Паганель, майор, Роберт, Джон Манглс, Олбінет, Мюльреді й Вільсон не могли збагнути, чому так дивується старий моряк, то наскільки ж дужче здивувалися вони, коли Том відповів спокійно й повагом:

- Таж він тут з вашого наказу, сер.

- З мого наказу! - вигукнув Гленарван.

- Так, сер. Я лише виконую ваше розпорядження, що ви дали мені в листі від 14 січня.

- У моєму листі! У моєму листі! - повторював Гленарван.

Всі десятеро мандрівників притьмом оточили Тома Остіна й пасли його очима: виходить, лист, написаний на берегах Снові, таки потрапив на “Дункан”?

- Стривайте, - мовив Гленарван, - давайте порозуміємось, бо мені здається, ніби я марю. Ви одібрали листа, Томе?

- Так, листа од вас, сер.

- У Мельбурні?

- В Мельбурні, саме тоді, коли закінчив лагодити судно.

- І цей лист?..

- Він був написаний не вашою рукою, сер, але мав ваш підпис.

- То однаково. І цього листа вам передав каторжник на ймення Бен Джойс?

- Ні, матрос Айртон, боцман з “Британії”.

- Так, так. Айртон і Бен Джойс - це одна й та сама особа! Гаразд. Що ж було в тому листі?

- В ньому ви мені наказували негайно покинути Мельбурн і крейсувати вздовж Східних берегів...

- Австралії! - вигукнув Гленарван із запалом, що спантеличив старого моряка.

- Австралії? - розгублено перепитав Том, широко розплющивши, очі. - Ні, сер! Нової Зеландії!

125
{"b":"255271","o":1}