ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Денне світло непомітно згасало, танучи в ніжних вечорових тінях. Урешті після довгих сутінок запала ніч. На небі засвітились блискучі зорі, сузір’я Південного Хреста вказувало мореплавцям шлях до Південного полюса. В цій осяйній темряві, при світлі зірок, що заступали тут маяки цивілізованих країн, яхта відважно йшла вперед, не зупиняючись в жодній затишній бухті, які рясніли вздовж узбережжя. Раз у раз високі реї “Дункана” зачіпали за гілля антарктичних буків, що нависало над хвилями, частенько його гвинт збурював воду в гирлах великих річок, полохаючи пожильців навколишніх боліт - диких гусей, качок, куликів, чирянок та інше птаство.

Невдовзі, величні в нічній пітьмі, показались руїни й купи каміння - сумні рештки колись занедбаної колонії, саме ім’я котрої мало повік спростовувати уявлення про родючість і багатство цих країв. “Дункан” плив повз порт Голоду.

Тут 1581 року оселився іспанець Сармієнто й разом з ним 400 пересельців. Вони заснували місто Сан-Феліппе. Та люті морози вилюднили місто, недорід добив тих, кого помилувала зима, і корсар Кавендіш, завітавши до колонії 1587 року, побачив останнього пересельця, що конав з голоду на руїнах міста, котре існувало шість років, а здавалось, наче стоїть уже шість століть.

“Дункан” швидко проминув ці пустельні береги. На сході сонця він плив уже вузькою протокою перешийка, між берегів, порослих буковими, ясеневими та березовими лісами. З лісового лона здіймались зеленаві склепіння, невисокі пагорбки, вщерть укриті диким падубом, і гострі шпилі, поміж яких найвище підносився Баклендський обеліск.

Пропливли повз бухту Сан-Ніколас, котру Бугенвіль назвав колись французькою бухтою. Вдалині юрмились табуни тюленів і китів, мабуть, дуже великих, бо навіть за чотири милі було видно високі водяні струмені, що вони їх, граючись, викидали. Врешті обійшли мис Фроуорд, весь наїжачений останніми нерозталими крижинами. По другий бік протоки, на Вогняній Землі, здіймалася на шість тисяч футів гора Сарміенно - велетенське нагромадження скель, перетятих пасмами хмар, які створювали в небі неначе повітряний архіпелаг.

Мис Фроуорд - це, власне, кінець американського суходолу, бо мис Горн - лише скелясте бескеття, загублене в морі під 56° південної широти.

Далі протока вузькою смужкою проходить поміж півостровом Брансвік і островом Скорботи, що простягся серед сили дрібних острівців, немов величезний кит на вкритому валунами березі. Як різнився цей покремсаний край американського суходолу від вільних чітких обрисів Африки, Австралії або Індії! Який космічний струс пошматував цей велетенський уступ, кинутий між двох океанів?

Подалі, замість смуг родючої землі, простяглись оголені, пустельні береги, геть порізані незліченними вузькими бухтами цього заплутаного лабіринта.

Не вповільнюючи ходу, яхта відважно й безцомильно йшла вперед примхливими заломами, дим з її труб клубочився над нею, змішуючись з клаптями роздертого скелястими стрімчаками туману. Не зупиняючись, проплили повз кілька іспанських факторій. Біля мису Тамар протока поширшала, яхта змогла взяти розгон і вийшла на простір. Вона обігнула круті береги островів Нарборо й стала наближатися до південного узбережжя. Нарешті після тридцяти-шестигодинного переходу протокою пасажири “Дункана” побачили скелі мису Пулар, що здіймались вдалині над високостями мису Скорботи.

Безмежне, просторе, мінливе море розкинулось перед форштевнем “Дункана”, і Жак Паганель, простягнувши в захваті руку у вітальному жесті, був так само схвильований, як і Магеллан тої хвилини, коли його корабель “Трінідад” нахилив свої вітрила під легкими бризами Тихого океану.

Розділ X

ТРИДЦЯТЬ СЬОМА ПАРАЛЕЛЬ

Через тиждень по тому, як “Дункан” обминув мис Пілар, він на всіх парах увіходив до бухти Талькауано - розкішної гавані дванадцять миль завдовжки й дев’ять завширшки. Погода стояла чудова. В цих краях жодна хмаринка не затьмарює небо від листопада до березня, і південний вітер повсякчас віє вздовж берегів, що їх захищає зі сходу пасмо Кордільєр. За наказом Гленарвана Джон Манглс, ведучи яхту, весь час тримався поблизу берегів архіпелагу Чілое й інших незліченних уламків американського суходолу. Будь-які рештки розбитого судна, частина зламаної щогли, шматок дерева, оброблений рукою людини, могли б навести “Дункан” на сліди катастрофи “Британії”, але ніде нічого не зустрілось, і лхта, прямуючи далі своїм шляхом, кинула якір в порту Талькауано за сорок два дні по тому, як вона залишила каламутні води Клайдської затоки.

Гленарван звелів негайно спустити на воду шлюпку і в супроводі Паганеля пристав до берега біля дерев’яного молу. Географ, користуючись з нагоди, забажав удатися до іспанської мови, котру він так сумлінно студіював; але, на превеликий його подив, тубільці не могли його зрозуміти.

- Мабуть, мені бракує доброї вимови, - сказав він.

- Ходімо до митниці, - мовив Гленарван.

Там, за допомогою кількох англійських слів і на мигах, йому пояснили, що англійський консул мешкає в Консепсьоні. Туди можна було дістатися за годину. Гленарван без труднощів знайшов пару прудких верхових коней, і невдовзі вони з Паганелем опинились за мурами цього великого міста, що виникло завдяки надзвичайній заповзятливості Вальдівіа, відважного супутника братів Пісарро.

Та ян же занепало місто, колись таке розкішне! Грабоване не раз тубільцями, спустошене дощенту пожежею 1819 року, сплюндроване, зруйноване, з почорнілими від нищівного вогню стінами, воно нараховує нині ледве вісім тисяч душ. Консепсьон давно вже поступився перед своїм сусідою - Талькауано. Населення так зледащіло, що вулиці поросли бур’яном, перетворилися на лужки. Ні торгівлі, ні будь-якого ділового життя. Натомість з кожного балкона чулися звуки мандоліни, з вікон крізь фіранки долинав млосний спів, і Консепсьон, у давнину місто мужів, став нині селом, де мешкають самі жінки й діти.

Гленарван не виявив великого бажання дошукуватися причин такого занепаду, хоч Паганель схиляв його до цього, і, не гаючи ані хвилини, подався до консула її британської величності М. Р. Бентока. Ця особа прийняла його дуже чемно і, дізнавшись про історію капітана Гранта, обіцяла зібрати відомості по всьому узбережжю.

Але на питання, чи знає він що-небудь про трищогловий “Британія”, котрий розбився десь на чілійському або арауканському березі поблизу тридцять сьомої паралелі, консул дав негативну відповідь. Ні він, ні його колеги, консули інших країн, нічого не чули про судно. Однак це не збентежило Гленарвана. Він повернувся до Талькауано і, не шкодуючи ані заходу, ані грошей, відрядив людей на розшуки вздовж усього побережжя. Але марно: найретельніший опит населення не дав жодних наслідків. “Британія” не залишила по собі й найменшого сліду.

Гленарван розповів друзям, що їх спіткала невдача. Мері й Роберт не змогли приховати свого горя. Минуло вже шість днів після прибуття “Дункана” до Талькауано. Всі пасажири зібралися на юті. Гелена намагалась хоч трохи потішити - не словами - бо що вона могла сказати? - але пестощами обох дітей капітана Гранта. Паганель знов узявся вивчати документ і розглядав його так пильно, наче хотів видобути з нього якусь нову таємницю. Він з годину отак студіював його, коли Гленарван раптом запитав:

- Паганелю! Я покладаюсь на вашу проникливість: чи не помилково тлумачимо ми цей документ? Чи логічні за змістом слова, які ми додали?

Паганель не відповідав. Він обмірковував.

- Може, ми помиляємось щодо місця катастрофи? Та хіба ж слово “Патагонія” не впадає в око відразу навіть найменш прозірливій людині?

Паганель мовчав.

- А слово “індіанець”, - додав Гленарван, - хіба ж воно не підтверджує слушність наших здогадів?

- Безперечно, - докинув Мак-Наббс.

- То хіба ж не очевидно, що автори документа, пишучи ці рядки, потерпали, аби їм не опинитись у полоні в індіанців?

- На цьому слові я повинен вас зупинити, любий Гленарване, - відповів нарешті Паганель, - бо коли ваші попередні висновки були слушні, то останній видається мені принаймні сумнівним.

14
{"b":"255271","o":1}