ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

- Яке огидне! - сказав один.

- Його не можна їсти! - додав інший.

Бідоласі вченому довелося самому пересвідчитися, що його печеня не придатна для вжитку навіть голодним. Товариші почали жартувати, підсміюючись над “їжею богів”, обіцяною Паганелем. Вчений спокійно сприймав ці жарти: він сушив собі голову, дошукуючись причини, чому ніжне, справді смачне м’ясо гуанако раптом обернулось у його руках на бридке. Та ось у нього майнула здогадка.

- Я знаю! - вигукнув він. - Я вже знаю, хай йому чорт, я згадав!

- Може, це м’ясо надто довго стигло? - спитав спокійно Мак-Наббс.

- Ні, уїдливий майоре, воно надто довго бігло. І як я міг про це забути!

- Що ви хочете сказати, пане Паганелю? - спитав Том Остін.

- А те, що м’ясо гуанако добре тільки тоді, якщо тварину вбито під час відпочинку, коли ж її довго полюють, коли їй доводиться чимало пробігти, її м’ясо робиться овечім непоживне. Покуштувавши печеню, я можу твердити - ця тварина, як і весь табун, прибігла здалеку.

- Ви певні, що це саме так? - спитав Глеварван.

- Цілком певен.

- Але що, яке явище природи могло так налякати їх і гнати геть в таку пору, коли вони мали спокійно спати по своїх лігвах?

- На це, любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Послухайте мене, лягаймо краще спати і не будемо дошукуватися глибших причин. Щодо мене, я аж вмираю, так хочу спати. Як, майоре, будемо спати?

- Будемо спати, Паганелю!

Підкинувши на ніч палива у вогнище, кожний загорнувся у своє пончо, і небавом у касучі залунало різнотонне й багатоголосе хропіння, в якому вирізнявся бас уче-ного-географа, що підпирав цю зграйну симфонію.

Не спав лише Гленарван. Він дуже втомився, але якась невиразна тривога не давала йому склепити очі. Мимоволі навертався на думку табун переляканих тварин, які мчали в одному напрямі, гнані незрозумілим жахом, їх не могли переслідувати хижі звірі. На цій височині хижаків майже нема, а мисливців - і поготів. Що ж так налякало тварин, що поривало їх безтямно бігти до прірв Антуко? Гленарван передчував близьку небезпеку.

Однак його думки потроху прибрали іншого напрямку, й тривогу заступила надія. Він уявляв собі, як завтра вони зійдуть з Андів у долину. Власне, там і мають початися справжні розшуки, і, можливо, вони будуть не марні. Він думав про капітана Гранта й двох матросів, що звільняться від жорстокої неволі. Ці образи швидко пробігали в його уяві, та раз у раз його відволікало то потріскування вогню, то іскринка, що коли-не-коли злітала над багаттям, то раптові спалахи полум’я, які освітлювали обличчя поснулих і кидали миготливі тіні на стіни касучі. Далі його знову, ще дужче, охопили тривожні передчуття. Він безроздумно прислухався до таємничих і незрозумілих шерехів довкола.

Раптом його вухо вловило віддалене гуркотіння, глухе й загрозливе, схоже на розкоти грому, проте воно долинало не з неба. Мабуть, то була гроза, що бурхала десь на гірських схилах, на кілька тисяч футів нижче. Щоб пересвідчитись у цьому, Гленарван вийшов із касучі.

Саме сходив місяць. Ніч стояла прозора й тиха. Ані хмаринки на небі, ані клаптя туману в долинах. Де-не-де мигтіли рухливі вогняні відблиски Антуко. Ні грози, ані блискавиць. Безліч зірок мерехтіло високо на небозводі. Однак гуркотіння тривало; здавалось, воно наближувалось і котилось крізь ланцюг Кордільєр. Гленарван повернувся до касучі ще більш занепокоєний, запитуючи себе, який зв’язок існує між цим підземним гуготом і шаленим гоном одурілих гуанако. Чи не спричинилося одне явище до іншого? Він глянув на годинника - друга година ночі. Однак, не бувши певним у тому, що їм загрожує небезпека, він не вбудив своїх вкрай потомлених товаришів, знеможених нездоланним сном, і сам поринув у важку дрімоту, яка тривала кілька годин.

Зненацька страшний гуркіт змусив його зірватися на ноги. То був оглушливий переривчастий шум, схожий на торохтіння сили фургонів з артилерійськими набоями, які котять лунким бруком. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт тікає з-під його ніг; касуча захиталась, стіни її розсунулись.

- Тривога! - крикнув він.

Його товариші, що також підхопилися, попадали впереміш, їх одкинуло на крутий схил. Уже розвиднялось, і перед їхніми очима постало страхітливе видовище. Вигляд гір мінявся: вершини немов хто зрізав; гостроверхі шпилі хитались і зникали, наче падали в розверсті під ними прірви. На очах мандрівників відбувалося властиве Кордільєрам явище[32], коли суцільні брили землі завширшки в кілька миль повністю переміщалися й сповзали в долину.

- Землетрус! - вигукнув Паганель.

Так, це був землетрус, стихійне лихо, що раз у раз виникало на горяному Чілійському прикордонні і саме в цій місцевості, де двічі було знищено Копяапо і протягом чотирнадцяти років чотири рази зруйновано Сант-Яго. Тут діє підземний вогонь, а вулкани гірського ланцюга, відносно недавнього походження, що правлять за клапани, недостатні для виходу підземних випарів. Відсіль ці безнастанні струси, відомі під назвою “тремблорес”.

Тим часом величезна брила, на якій ледве тримались, учепившись за кущики лишайника, семеро приголомшених, охоплених жахом людей, котилася вниз із швидкістю експреса, тобто п’ятдесят миль на годину. Неможливо було ні втекти, ані затриматися, ані крикнути. Вони не почули б одне одного через страшне підземне гудіння, гуркіт від обвалів і зіткнення гранітних та базальтових скель, через хмари сніжного пилу, що вихором кружляли навколо них. Брила то сунула вниз без жодних поштовхів і струсів, то починала гойдатись, немов палуба судна в бурхливому морі під час кільової і бічної хитавиці. Вона стрімголов зсувалась вподовж провалля, куди падали уламки скель, видирала з корінням віковічні дерева, стинала, наче велетенська коса, всі виступи східного схилу.

Годі й уявити собі силу такої маси вагою в міліарди тонн, що мчить, набираючи дедалі більшої швидкості, під кутом у п’ятдесят градусів!

Ніхто не міг би обчислити, скільки часу тривало це неймовірне падіння. Ніхто не наважився подумати, в якій безодні воно мало закінчитися. Ніхто не міг сказати, чи всі вони ще тут живі, чи хтось між них уже лежить на . дні прірви. Ледве дихаючи від шаленого карколомного спуску, задубілі від дошкульного крижаного вітру, засліплені сніжною завірюхою, вони майже втрачали свідомість і хапались за каміння, спонукувані лише могутнім інстинктом самозбереження.

Зненацька поштовх надзвичайної сили відірвав людей від рухливої брили. Їх викинуло далеко вперед, і вони покотились униз останніми гірськими уступами. Брила нараз зупинилась.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті один підвівся, очманілий від падіння, але твердо тримаючись на ногах. Це був майор. Він обтрусив пил, що його засліпив, і обдивився навколо себе. Його товариші, простягтись один побіч одного, лежали кружка, наче дробини, якими випалили з рушниці.

Майор їх перелічив. Усі лежали долі. Не було тільки Роберта Гранта.

Розділ XIV

РЯТІВНИЙ ПОСТРІЛ

На східному боці Кордільєр пологі подовжисті схили непомітно переходили в рівнину, куди раптово скотилась брила з людьми. У цьому новому краї широко розкинулись зелені килими пасовищ, купами здіймались розкішні дерева, а безліч яблунь, висаджених ще за часів завоювання суходолу, утворили справжній ліс, що ряснів золотавими плодами. Здавалось, сюди закинуто куточок щедрої Нормандії, і за будь-яких інших обставин мандрівника глибоко вразив би раптовий перехід од пустелі до оазису, від засніжених вершин до зелених лук, від суворої зими до красного літа.

Ґрунт знову став нерухомий. Землетрус припинився, підземні сили провадили свою руйнівну роботу десь далі, бо ж гірський ланцюг Андів повсякчас у тому чи іншому місці зазнає струсів чи коливань. Але цей землетрус був страхітливий. Обриси гір цілковито відмінились. На тлі голубого неба вимальовувалась зовсім нова панорама гірських верховин, гребенів, шпилів, і провідник пампи марно шукав би на них звичних прикмет.

вернуться

32

Такий самий землетрус трапився на гірському пасмі Монблан 1820 року. Жахлива катастрофа спричинилася до загибелі трьох провідників із Шамуні. (Прим. автора.)

21
{"b":"255271","o":1}