ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Вчений виліз з-під піщаного укриття і, розминаючи замлілі руки й ноги, поплентався за своїм другом на узбережжя. Гленарван попросив його пильно оглянути темний морський обрій. Кілька хвилин вчений сумлінно вдивлявся у чорний морок.

- Ну як? Видно, що-небудь?

- Нічогісінько! Навіть кицька нічого не побачила б за два кроки у цій пітьмі!

- Шукайте червоний або зелений вогонь, тобто бортові ліхтарі.

- Я не бачу ані червоного, ані зеленого ліхтаря. Скрізь сама чорнота! - відповів Паганель, очі йому несамохіть злипалися.

Цілих півгодини ходив він за своїм нетерплячим другом, мов сновида; вряди-годи голова падала йому на груди, й він рвучко знову її підводив. Учений ішов мовчки, непевною ходою, і раз у раз заточувався, наче п’яний. Гленарван пильно глянув на нього. Паганель спав ідучи.

Тоді Гленарван узяв Паганеля під руку, обережно, щоб не збудити, відвів до його нори й вигідно влаштував у ній.

На світанку всіх звів на ноги крик:

- “Дункан”! “Дункан”!

- Слава! Слава! - відповіли Гленарванові його друзі й побігли до берега.

Справді, миль за п’ять у відкритому морі зі згорнутими долішніми вітрилами дрейфувала під парами яхта. Дим із труби танув у ранковому тумані. Хвиля була висока, й судно такої тоннажності не могло наблизитися до берега, не ризикуючи наразитися на обмілини.

Гленарван, озброївшись підзорною Паганелевою трубою, стежив за тим, як рухався “Дункан”. Напевно, Джон Манглс ще не вгледів своїх пасажирів, бо він не міняв напрямку і так само поволі йшов лівим галсом, спустивши вітрила.

О цій хвилині Талькав, щільно набивши свого карабіна, пальнув у той бік, де виднілась яхта. Всі прислухались. Всі напружено вдивлялись. Тричі розітнувся постріл, і тричі озвались луною люди.

Нарешті над яхтою знявся білий димок.

- Вони нас побачили! - закричав Гленарван. - Це гармата “Дункана”!

За кілька секунд приглушений звук пострілу долинув до піщаних дюн і завмер. Тої ж хвилини “Дункан”, змінивши курс й прискоривши хід, поплив до берега.

Невдовзі крізь підзорну трубу стало видно, що від судна відійшла шлюпка.

- Леді Гелена не зможе поїхати, - сказав Том Остін. - Море надто бурхливе!

- Так само й Джон Манглс, - докинув майор, - йому не можна покинути судно.

- Сестро моя! Люба сестро! - повторював Роберт, простягаючи руки до яхти, котру гойдало на хвилях.

- Ох, ніяк не діждусь, коли опинюся на “Дункані”! - вигукнув Гленарван.

- Терпіння, Едварде. За дві години ви там будете, - озвався майор.

Дві години! Справді, шестивеслова шлюпка не могла дістатися до берега й повернутися за коротший час.

Гленарван підійшов до патагонця, що, схрестивши руки на грудях, стояв поряд з Таукою й спокійно дивився на бурхливий океан. Взявши його за руку й показуючи на “Дункан”, Гленарван сказав:

- Їдьмо з нами!

Індіанець похитав головою.

- Їдьмо, друже, - знову сказав Гленарван.

- Hi, - лагідно відповів Талькав. - Тут Таука, там пампа, - додав він і промовистим жестом обвів безмежні рівнини.

Гленарван зрозумів, що індіянин ніколи не покине прерії, тої землі, яка ховає тлін його батьків і дідів. Він знав святобливу любов цих синів пустелі до свого рідного краю. Тому він не наполягав більше й тільки міцно потиснув Талькавову руку. Не наполягав він і тоді, коли індіянин, усміхаючись, відмовився од плати за свою працю.

- З дружби, - сказав він.

Зворушений Гленарван нічого не спромігся на це відповісти. Йому хотілось принаймні залишити чесному індіанцеві що-небудь на згадку про його друзів-європейців. Але що саме? Зброя, коні, речі - все загинуло під час повені.

Лорд Гленарван шукав і не знаходив способу віддячити безкорисливому провідникові, коли раптом в голові йому майнула щаслива думка. Він вийняв із гамана коштовний медальйон, в котрий було вставлено чудовий портрет, чи не найкращу роботу художника Лоуренса, і простяг його індіанцеві.

- Моя дружина, - сказав він.

Погляд, яким дивився Талькав на портрет, помітно пом’якшав.

- Добра й вродлива, - просто сказав він.

Роберт, Паганель, майор, Том Остін, обидва матроси тепло й зворушливо прощались з патагонцем. Цих славних людей щиро схвилювала розлука з їхнім відважним і відданим другом. Талькав притиснув кожного до своїх широких грудей. Паганель подарував йому карту Південної Америки й двох океанів, що на неї індіанець частенько зацікавлено позирав, найкоштовнішу річ, якою володів географ. Щодо Роберта, то йому нічого було дарувати, крім любощів, - він палко цілував свого рятівника, не забувши й за Тауку.

Врешті шлюпка з “Дункана” підійшла. Вона сковзнула у вузьку протоку між обмілинами і невдовзі хлюпнулась на піщаний берег.

- Чи здорова моя дружина? - спитав Гленарван.

- А моя сестра? - підхопив Роберт.

- Леді Гленарван і міс Грант чекають вас на борту, - відповів стерничий. - Але поспішаймо, сер, ми не можемо втрачати жодної хвилини, бо вже почався відплив.

Усі оточили індіанця, щоб обійняти його востаннє. Талькав провів своїх друзів аж до шлюпки, котру знову спустили на воду. Тут Талькав ще раз міцно пригорнув до себе Роберта й, окинувши його довгим ніжним поглядом, сказав:

- Тепер ти вже зовсім змужнів!

- Прощавай, друже, прощавай! - мовив Гленарван.

- Невже ми ніколи не побачимось? - вигукнув Паганель.

- Quien sabe?[54] - відповів Талькав, підносячи руку вгору.

То були останні слова індіанця, що загубились у свистінні вітру. Шлюпка попрямувала у відкрите море і швидко віддалилась - її несла хвиля відпливу.

Довго ще крізь білі пінисті гребені виднілась нерухома постать Талькава, вона дедалі меншала й врешті зникла з очей.

Минула година, і Роберт перший збіг на палубу “Дункана” й кинувся в обійми Мері під радісні гучні вигуки “слава!” всієї команди.

Так закінчився цей перехід через Південну Америку. Ані гори, ані ріки не змогли примусити мандрівників збочити з їхнього шляху, і хоч їм не довелося боротися проти злої волі інших людей, та сили природи не раз повставали проти них, піддаючи важким випробуванням їхню самовідданість і відвагу.

ЧАСТИНА ДРУГА

Розділ I

ПОВЕРНЕННЯ НА ЯХТУ

Перші хвилини були сповнені щастям побачення. Лорд Гленарван не хотів, щоб невдачі їхніх розшуків затьмарили радість в серцях друзів. Тому найперше він гукнув:

- Не втрачаймо віри, друзі, не втрачаймо віри! Капітана Гранта ще немає поміж нас, але ми певні: його ми знайдемо!

І палка переконаність цих слів ураз повернула надію пасажирам “Дункана”.

Бо ж справді, леді Гелена й Мері Грант, за той час, поки шлюпка наближалась до яхти, зазнали всіх можливих тортур чекання. З юта горішньої палуби вони намагались перелічити тих, що поверталися з берега. Молода дівчина то впадала в розпач, то, навпаки, їй ввижалось, наче вона бачить батька. Серце їй трепетало, вона не могла вимовити ані слова й ледве стояла, на ногах. Леді Гелша підтримувала дівчину, міцно обнявши її за стан. Джон Манглс, стоячи біля Мері, мовчки вдивлявся в далечінь: його очі, призвичаєні, як у кожного моряка, розпізнавати речі на великій відстані, не знаходили капітана Гранта.

- Він там! Він пливе сюди! Батечку мій! - шепотіла дівчина.

Але шлюпка наближалася, й омана поволі розвіювалась. Вона ще не підійшла до судна й на сто брасів, коли не тільки леді Гелена й Джон Манглс, але й Мері, в якої сльози бриніли на очах, зрозуміли: всі надії марні. Саме тоді й почулись бадьорі слова лорда Гленарвана.

Після перших обіймів прибулі розповіли леді Гелені, Мері Грант і Джонові Мангласу про свої пригоди. Гленарван насамперед познайомив їх з новим тлумаченням документа, що його запропонував прозірливий і мудрий Паганель. Гленарван похвалив Роберта, Мері могла пишатися своїм братом. Про його мужність і самовідданість у численних небезпеках Гленарван розповів так промовисто, що хлопчик не знав, де й очі діти, і заховався в сестриних обіймах.

вернуться

54

Quien sabe? (ісп.) - Хтозна? (Прим. автора.)

46
{"b":"255271","o":1}