ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Що ж до малого Роберта, то він радше заховався б у трюмі, ніж залишився на березі. Якби йому навіть випало узятися за ремесло юнги, подібно до Нельсона[18] й Франкліна, він однаково відплив би на “Дункані”. Спробуйте лишень перечити такому хлопчині! Ніхто й не намагався. Довелось, за його вимогою, відмовити йому в привілеях пасажира й взяти його в подорож як юнгу, учня або матроса - на судні він хотів служити. Джонові Манглсу доручили навчати його морської справи.

- Гаразд, - мовив Роберт. - І хай капітан не панькається зі мною й щоразу частує канчуками, коли я буду недотепою!

- Не турбуйся, мій хлопчику, - серйозно відповів йому Гленарван, промовчавши про те, що кішку-дев’ятихвістку[19] заборонено на “Дункані”, та в ній, до того ж, не було тут аніякісінької потреби.

Щоб завершити галерею майбутніх пасажирів “Дункана”, залишилось згадати майора Мак-Наббса. Майорові було п’ятдесят років, обличчя він мав спокійне, з правильними рисами, вдачу - лагідну, скромну, мовчазну, миролюбну; він з усіма жив у згоді, ніколи не сперечався, ніколи не гнівався. Однаково рівною ходою він піднімався східцями до своєї спальні й на узбіччя траншеї під гарматними пострілами; ніщо не могло його схвилювати, скаламутити його незворушний спокій, - навіть несподіваний вибух. Напевне, йому судилось померти, так і не стрівши нагоди хоч раз розлютитися. Мак-Наббс виявляв не тільки хоробрість на полі бою, властиву фізично дужим людям, але, що набагато важливіше, моральну мужність і твердість духа. Він був справжній шотландець-верховинець і вперто дотримувався старовинних звичаїв рідної країни. Він не схотів служити в англійській армії і здобув чин майора в полку гірської гвардії, де командний склад формувався виключно з синів шотландських дворян. Мак-Наббс, як близький родич Гленарванів, жив у Малькольм-Каслі, і йому видалось за цілком природне взяти участь в експедиції на “Дункані”.

Такі були ці люди, покликані непередбаченими обставинами здійснити чи не найдивовижнішу подорож наших днів.

Відтоді як “Дункан” прибув до пристані Глазго, він цілком заволодів увагою цікавої публіки. Численні відвідувачі щодня оглядали яхту, тільки про неї й говорили, на превелику досаду інших капітанів, поміж ними й Бертона, каштана “Шотландії” - розкішного пароплава, пришвартованого обіч “Дункана” й готового відплисти до Калькутти. Щоправда, величезна “Шотландія” мала підстави згорда дивитися на “Дункан”, котрий видавався поруч неї дрібною комашинкою. Проте загальний інтерес до яхти лорда Гленарвана чимдалі зростав.

День відплиття наближався. Джон Манглс показав себе спритною й енергійною людиною. Тільки місяць минув з часу випробного плавання “Дункана”, а яхта, переобладнана, навантажена паливом і харчами, вже була споряджена до подорожі. Від’їзд призначили на 25 серпня, що давало “Дунканові” змогу прибути в південні широти на початок весни.

Коли Гленарванові плани стали відомі, йому довелось почути немало попереджень про труднощі й небезпеки такої мандрівки. Але він не надав їм жодної ваги, і його намір розпочати розшуки капітана Гранта залишився непохитний. А втім, чимало поміж тих, хто ганив Гленарвана, одночасно щиро ним захоплювались. Кінець кінцем громадська думка відверто стала на бік шотландського лорда, й всі газети, за винятком урядових, одностайно засудили поведінку англійського адміралтейства. Та Гленарван був цілком байдужий як до огуди, так і до похвали: він виконував свій обов’язок, а решта його не обходила.

24 серпня Гленарван, леді Гелена, майор Мак-Наббс, Мері й Роберт Грант, містер Олбінет, судновий стюард[20], і його дружина місіс Олбінет, яка мала бути леді Гленарван за покоївку, після зворушливого прощання з слугами замку залишили Малькольм-Касл.

За кілька годин подорожні були вже на борту яхти. Мешканці Глазго з захватом вітали леді Гелену, відважну молоду жінку, що відмовилась од спокійного розкішного життя й поспішала на допомогу потерпілим.

Помешкання лорда Гленарвана і його дружини, розташовані на кормі “Дункана”, складались з двох спальних кімнат, двох ванних і вітальні. Далі йшла кают-компанія, спільна зала, куди виходило шість кают; у п’ятьох каютах розмістились Мері й Роберт Грант, містер Олбінет з дружиною та майор Мак-Наббс. Каюти Джона Манглса й Тома Остіна, на протилежному боці яхти, виходили на горішню палубу. Команда влаштувалася в приміщенні під палубою вільно й вигідно, бо на яхті не було ніякого вантажу, окрім палива, харчових запасів і зброї, - і капітан розумно використав вільну площу всередині судна.

“Дункан” мав вирушити в ніч проти 25 серпня, о третій годині ранку, коли почнеться відплив, але напередодні мешканці Глазго стали свідками зворушливого видовища. О восьмій годині вечора лорд Гленарван з дружиною і всі, хто брав участь у цій подорожі самопожертви, покинули яхту й попрямували до Сен-Мунго, старовинного собору Глазго. Натхненно змальований Вальтером Скоттом древній храм, якого не торкнулись спричинені реформацією спустошення, прийняв під своє величне склепіння пасажирів і моряків з “Дункана”. За ними юрмився великий натовп. Серед просторого нефа, де надгробки рясніли, немов на кладовищі, превелебний Мортон в урочистій відправі благав небо послати благословення подорожнім і дарувати їм щасливе безпечне плавання. І тоді в соборі забринів голос Мері Грант. Дівчина співала молитву, дякуючи своїм благодійникам і богові.

Об одинадцятій годині всі повернулись на яхту. Капітан і команда закінчували останні лаштування перед відплиттям.

Опівночі почали розводити пару, й невдовзі струми чорного диму змішались з нічним туманом. Вітрила, непотрібні тепер, коли вітер подував з південного заходу, були старанно загорнені в полотняні чохли, що захищали їх від кіптяви.

О другій годині корпус “Дункана” затремтів; манометр показував тиск у чотири атмосфери, перегріта пара свистіла, вириваючись з-під клапанів. В цей час перед відпливом поверхня води була нерухома. Розвиднялося, і вже можна було розгледіти між кам’яними віхами й бакенами фарватер річки Клайд. Тьмяне світло берегових ліхтарів поволі бліднуло в ранковому мареві. Настав час вирушати. Джон Манглс наказав сповістити Гленарвана, і той зараз же зійшов на палубу.

Невдовзі почався відплив. В повітрі розітнулись дужі гудки “Дункана”; віддали швартови, яхта потихеньку відділилась од гурту кораблів. Завертівся гвинт, і “Дункан” увійшов у фарватер. Джон Манглс не взяв лоцмана; він чудово знав це річище, і ніхто не зміг би краще за нього провести судно по заломах річки Клайд. Яхта скорялась найменшому його рухові. Мовчазний, впевнений в собі, правою фукою він керував машиною, в той час як ліва лежала на стерні. Невдовзі останні заводи, що тяглися вздовж ріки, зникли, поступившись місцем мальовничим віллам, розкиданим по прибережних горбках, і міський гомін завмер удалині.

За годину “Дункан” пройшов повз скелі Думбартону, ще за дві години він був у Клайдській затоці. О шостій ранку яхта обминула мис Кінтайр і вийшла з Північної протоки у відкритий океан.

Розділ VI

ПАСАЖИР КАЮТИ НОМЕР ШІСТЬ

У перший день плавання море хвилювалось, надвечір вітер ще подужчав. “Дункан” сильно хитало. Тому жінки не виходили на палубу, а залишались в своїх каютах - і чинили вельми слушно.

Назавтра вітер змінився. Капітан Джон Манглс наказав поставити фок, контр-бізань і малий марсель. Тепер бортова та кільова хитавиця менш відчувалися. Леді Гелена й Мері Грант уже зранку зійшли на палубу і в товаристві лорда Гленарвана, майора та Джона Манглса зустріли схід сонця. Це було препишне видовище. Денне світило, схоже на золоте кружало, випливало з океану, немов із велетенської гальванічної ванни. “Дункан” линув, затоплений сліпучим сяйвом; здавалось, ніби не вітер, а сонячні промені надимають його вітрила.

вернуться

18

Нельсон (1758-1805) - відомий англійський адмірал.

вернуться

19

Кішка-дев’ятихвістка - канчук, сплетений з дев’яти ремінців, уживаний в англійському флоті для кари. (Прим. автора.)

вернуться

20

Стюард - буфетник на судні.

7
{"b":"255271","o":1}