ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

- Звичайно, інколи.

- І ви, шановний Паганелю, чували про такі випадки? - спитав Гленарван.

- Аякже! - відповів Паганель. - 1852 року в окрузі Баларат знайдено самородок вагою в п’ятсот сімдесят три унції, інший, в Джісленді - в сімсот вісімдесят дві унції, а 1861 року натрапили на кавалок, що заважив вісімсот тридцять чотири унції. Врешті в тому ж Балараті якийсь рудокоп знайшов самородок вагою в шістдесят п’ять кілограмів, що становить, рахуючи 1722 франки за фунт золота, 279 тисяч 825 франків! Змах заступа, який приносить одинадцять тисяч франків щорічної ренти, оце-то справжній змах!

- Цікаво, наскільки зріс світовий видобуток золота відтоді, як діють ці копальні?

- спитав Джон Манглс.

- Зріс надзвичайно, любий Джоне. Коли видобуток золота становив на початку століття лише сорок сім мільйонів франків на рік, то тепер в Австралії, Азії, Європі й Америці добувають золота на дев’ятсот мільйонів, мало не мільярд.

- Отож, пане Паганелю, - мовив Роберт, - може, тут, де ми оце стоїмо, під нашими ногами, заховано багато золота?

- Так, мій любий, ти кажеш правду - цілі мільйони! І ми їх топчемо, але топчемо тільки тому, що зневажаємо золото!

- То Австралія - щаслива країна?

- Ні, Роберте, - відказав географ, - багаті на золото країни не бувають щасливі. Вони породжують нероб, а не дужих, завзятих і працьовитих людей. Поглянь на Бразілію, Мексіку, Каліфорнію, Австралію. На що перевелись вони у дев’ятнадцятому столітті? Затям, хлопчику мій: найжиттєздатніша не країна золота, а країна заліза!

Розділ XV

“АВСТРАЛІЙСЬКА Й НОВОЗЕЛАНДСЬКА ГАЗЕТА”

2 січня на сході сонця мандрівники минули кордони золотоносного району й графства Тальбот. Тепер їхні коні топтали курні дороги графства Дальгоуз. За кілька годин перейшли бродом річки Кальбоан і Кемпейс-Рівер, між 144°35΄ і 144°45΄ довготи. Отож подолали вже половину шляху. Ще два тижні такої безпечної подорожі і маленький загін досягне берегів Туфольдської затоки.

На щастя, всі були при здоров’ї. Справдились Паганеле-ві слова щодо цілющого австралійського підсоння: майже немає вологи, помірна спека. Коні й бики не мали на що скаржитися. Люди - й поготів.

Але розпорядок у загоні після Кемден-Бріджа дещо відмінився. Скоро Айртон дізнався про страшний злочин на залізниці, він переконав Гленарвана, що слід доконечне вдатися до застережних заходів, які досі здавалися цілком зайві. Тепер вершники мусили, від’їжджаючи вбік, не спускати фургона з очей. Коли розташовувалися табором, хтось завжди стояв на чатах. Вранці й ввечері уважно перевіряли свої набиті рушниці. Безперечно, зграя злочинців никала десь поблизу, і хоч ніщо не віщувало близької небезпеки, усе ж слід було матися на бачності.

Певна річ, всі ці заходи застосовували потай від Гелени й Мері Грант:

Гленарванові не хотілось їх страхати. Але чоловіки діяли слушно, щонайменша необережність, навіть звичайна недбалість, могла коштувати дуже дорого. А втім, не лише Гленарвана турбувала можлива зустріч із злочинцями. Мешканці відлюдних поселень і скватери теж вдавалися до різних заходів, аби оборонитися від наглого нападу та передбачити всілякі несподіванки. Ледве спадала ніч, геть усі двері міцно замикалися. Спущені з цепу собаки, тільки-но хто наближався до садиби, здіймали голосний гавкіт. В кожного пастуха, що верхи заганяв на ніч свою незліченну череду, стримів причеплений до сідла набитий карабін. Звістка про злочинство на Кемденському мосту налякала людей, і не один колоніст, що досі спокійно спав за відчиненими навстіж дверима й вікнами, тепер старанно зачинявся на всі засувки, скоро поночіло.

Адміністрація провінцій також виявила пильність і дбайливість. В околиці відрядили загони тубільної жандармерії, забезпечили надійніший телеграфний зв’язок. Досі поштова карета, роз’їжджаючи по далеких дорогах провінції, обходилася без охорони. Але того дня, коли маленький загін перетинав великий шлях з Кілмора на Кіткот, повз нього, знявши хмару куряви, промчав поштовий ридван, і хоч як швидко він зник, Гленарван устиг запримітити блискучі на сопці карабіни полісменів, що гнали навскач обіч повозу. Можна було подумати, що повернулись ті лихі часи, коли після відкриття перших золотих покладів на Австралійський суходіл ринув увесь набрід європейського суспільства. Проїхавши щось із милю від кілморського шляху, фургон заглибився в просторе громаддя велетенських дерев. Відтоді як мандрівники покинули мис Бернуїллі, вони вперше потрапили до одного з тих австралійських лісів, що простягаються на сотні кілометрів.

Усі аж скрикнули від захвату, вгледівши величні евкаліпти в двісті футів заввишки, з губчатою корою завтовшки у п’ять цалів. На стовбурах не менш двадцяти футів у попереку, посмугованих цівочками запашної смоли, не було видно жодної гілки, ані сучечка, ані примхливого паростка, чи хоч би якого вузла, Навіть тесля не обточив би їх так гладесенько. Ці рівні стрункі колони тяглись навсібіч незліченними сотнями. Десь у незбагненній височині пишались їхні зелені капітелі з вигнутих півколом вітів, прикрашених на кінцях симетрично розміщеним листям, з-під якого звисали поодинокі великі квіти, що скидались на перекинуту Урну.

Під цим вічнозеленим склепінням вільно повівав вітер, вбираючи в себе вологість ґрунту; дерева, виструнчившись, наче віхи, обабіч прорубу, росли так далеко одне від одного, що між ними вільно пройшли б коні, фургони, череда биків. То були не лісові хащі, геть зарослі колючим чагарником, ані незайманий ліс, захаращений поваленими стовбурами, повитий цупкими ліанами, де тільки залізо й вогонь спромоглись би прокласти дорогу піонерам. Килимки-моріжки попід деревами, зелені серпанки на верховітті, нескінченні шереги гордовитих стовбурів, що губились вдалині, обмаль затінку, обмаль холодку, .якесь особливе світло, немов просіяне крізь тонкий серпанок, одноманітне чергування відсвітів і чітка гра світлотіні на землі, - все це створювало химерне видовище, що раз у раз вражало несподіваними ефектами. Австралійські ліси анітрохи не подібні до лісів Нового Світу, а евкаліпт “тара” з родини миртових - дерево переважно австралійського рослинного світу.

Якщо під високим зеленим шатром не було ні справжнього затінку, ні приємної півтемряви, то до цього спричинилась цікава аномалія, властива евкаліптовим листкам. Вони повернені до сонця не широкою поверхнею, а пружком. Око бачить це чудне листя тільки збоку. Отож не дивно, що сонячне проміння падає повз нього аж на землю, наче проходить крізь шпари ґратчастої віконниці.

Всі це помітили і чудувались: чому так повернене листя? Звичайно, спитали Паганеля, і він рідповів, як людина, котру ніщо не може збентежити.

- Мене дивує, - мовив він, - не чудасія в природі, бо природа знає, що творить.

Мене дивують ботаніки, які не завжди здають собі справу в тому, що кажуть. Природа вчинила слушно, подарувавши цим деревам таке своєрідне листя, а ось люди допустилися помилки, назвавши їх евкаліптами.

- А що означає це слово? - спитала Мері Грант.

- По-грецькому воно означає “я добре вкриваю”. Хоч цю помилку й сховали за грецьким словом, але цілком очевидно - евкаліпт укриває погано.

- Згоден з вами, дорогий Паганелю, - озвався Гленарван. - А тепер поясніть нам, чому листя отак чудно росте?

- Це, друзі, обумовлено фізичними законами, які зрозумілі кожному, - відповів Паганель. - В Австралії, де повітря сухе, де дощі перепадають зрідка й ґрунти зовсім висхлі, рослини не потребують ані вітру, ані сонця. Брак вологості спричиняється до нестачі соку й сили в деревах. Отим-то вони мають вузьке листя, яке, прагнучи захистити себе від денного світла й надмірного випаровування, повертається до сонячного проміння не широкою поверхнею, а боком. Такий листок розумніший над усе.

- І над усе себелюбний, - докинув майор. - Вони дбають лише за себе й зовсім не думають про мандрівників.

Кожний поділяв Мак-Наббсову думку, крім Паганеля, котрий, витираючи без упину спітніле чоло, радів, що йому довелося їхати лісом, де дерева не дають холодку. Певна річ, це завдає неабияких прикрощів: переходи таними лісами, часто-густо дуже тривалі, надзвичайно важкі для мандрівників, бо ніщо не боронить їх од спеки.

76
{"b":"255271","o":1}