ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

- Гаразд, - погодився Айртон, не наполягаючи на своєму.

Назавтра маленький загін, добре озброєний і готовий до будь-яких несподіванок, покинув Сеймур. За півгодини він знову опинився в евкаліптовому лісі, що простягся далеко на схід. Гленарван волів би їхати відкритим полем. Воно менш зручне для нападу й засідки, ніж густий ліс. Але вибору не було, і фургон цілий день посувався між одноманітними еєличєзними евкаліптами. Увечері, проїхавши вздовж північного кордону графства Енглезі, мандрівники перейшли сто сорок шостий меридіан і стали табором на межі округи Муррей.

Розділ XVI

ДЕ МАЙОР ЗАПЕВНЯЄ, ЩО ЦЕ МАВПИ

Другого дня, 5 січня, подорожні вступили на просторі землі Муррейської округи. Цей недосліджений і відлюдний край розкинувся аж до високого кряжа Австралійських Альп. Наступ цивілізації ще не спромігся покраяти його на окремі чітко розмежовані графства. То був найглухіший куток провінції, куди лише зрідка заглядала людина. Настане час, і її ліси впадуть під сокирою дроворуба, а прерії вкриються худобою поселенців-скватерів, але поки що земля тут така ж незаймана, як і тоді, коли вона виринула з безодні Індійського океану. Це справжня пустеля.

На англійських мапах територію позначено промовистими словами: “Reserve for the blacks” - “Заповідник для чорношкірих”. Сюди колоністи силоміць відтіснили тубільців. Тут на безмежних рівнинах, у лісових нетрях корінним мешканцям полишили кілька ділянок землі, де австралійська раса помалу, але певно вимирає. Перший-ліпший білий - чи то колоніст чи скватер, емігрант чи торговець лісом, - міг вільно перейти кордони заповідника, але жодний чорний не має права вийти за його межі.

Паганель в розмові зі своїми супутниками торкнувся цього важливого питання - долі тубільців. Всі були одностайні в тому, що британська колоніальна система прирекла підкорені племена на цілковите винищення, на вигнання з тих місць, де жили їхні предки. Згубна політика англійців виявилась повсюдно, а в Австралії більше ніж деінде. На початку колонізації засланці, та й самі колоністи мали чорношкірих за якихось диких звірів. Вони полювали на тубільців з рушницями в руках, вбивали їх, винищували всілякими способами, посилаючись на авторитет правників, аби довести, що вбивство цих бідолах не злочин, бо австралійці перебувають поза законом. Сіднейські газети навіть пропонували дійовий засіб, аби позбутися тубільців на озері Гунтер, - масове отруєння.

Отож англійці, загарбавши країну, покликали на поміч колонізації вбивство. Їхня жорстокість не знала меж. Вони поводилися в Австралії так само, як і в Індії, де винищили п’ять мільйонів індійців, або в Капській області, де від мільйона готтентотів лишилось тільки сто тисяч. Тому тубільне австралійське населення, що сильно порідшало внаслідок звірячого ставлення колонізаторів і масового споювання, вироджується й зникає під тиском антилюдяної цивілізації. Правда, подекуди губернатори видавали укази проти кровожерних колоністів - за ними білого, котрий відрізав тубільцеві носа чи вуха або відтяв мизинок, щоб “набивати ним люльку”, карали нагаями. Марні погрози! Масові вбивства дедалі ширились, вигибали цілі племена. Як не згадати острів Ван-Дімен, де на початку століття було п’ять тисяч населення, а в 1863 році - всього-но сім чоловік. А нещодавно “Меркурій” повідомив - до Гобарт-Тауна прибув останній тасманієць.

Ні Гленарван, ні майор, ані Джон Манглс не суперечили Паганелеві: коли б вони навіть були англійці, то й тоді не спромоглись би боронити своїх співвітчизників, бо ж оче- видні факти - невідпорні.

- П’ятдесят років тому, - додав Паганель, - ми побачили б дорогою багато австралійських племен, а тепер нам не трапився жодний тубілець. Мине століття, і з Австралійського суходолу остаточно зникне чорна раса.

Справді, “Заповідник для чорношкірих” видавався зовсім знелюдненим. Жодних прикмет кочовища чи поселень. Рівнини чергувалися з лісами, і місцевість набувала дедалі дикішого вигляду. Здавалось, в цю глушину ніколи не зазирав жива істота - ні людина, ні тварина; аж раптом Роберт, зупинившись перед групою евкаліптів, вигукнув:

- Мавпа! Он мавпа!

І він вказав на якесь чимале чорне створіння, що плигало з гілки на гілку й перехоплювалось від вершини до вершини з такою неймовірною спритністю, наче його підтримував у повітрі костокрилий пристрій. Невже в цій дивовижній країні мавпи літають, немов ті лисиці, яким природа дала кажанові крила?

Тим часом фургон зупинився, й всі стали стежити за чорною твариною, яка мало-помалу зникла в верховітті евкаліптів. Та незабаром вона спустилася відтіль і, кумедно вихиляючись та підстрибуючи, підбігла до величезного дерева й схопилась довгими руками за його гладенький стовбур. Ніхто й не уявляв собі, як злізти нагору по цьому рівному й слизькому дереву, котре навіть не можна було обійняти руками. Але мавпа, спритно орудуючи чимось схожим на маленьку сокирку, поробила на стовбурі переміжні зарубинки й видерлась по них до розсохи на вершечку. За мить вона щезла в густому листі.

- Та на бога, що воно за мавпа? - вигукнув майор.

- Ця мавпа - спражнісінький австралієць, - мовив Паганель.

Не встигли його супутники знизати з подиву плечима, як поблизу розітнулись крики, на взірець “коо-ех! коо-ех!”. Айртон погнав биків, і за сто кроків далі подорожні раптом опинились у стоїщі тубільців.

Сумне то було видовисько! На голій землі стовбичило з десяток куренів “гуніос”, вкритих шматками кори, укладеними в такий спосіб, як черепиця; вони захищали своїх безталанних мешканців лише з одного боку. Ці гідні жалю істоти, занепаді через нужденне житя, зовні були відразливі, їх виднілось довкола із тридцятеро чоловіків, жінок, дітей, одягнених у подерті на лахміття шкури кенгуру. Вгледівши фургон, вони спершу кинулись тікати, але кілька слів Айртона місцевою говіркою, незрозумілою подорожнім, начебто їх заспокоїли. Вони повернулись напівдовірливо, напівбоязко, ніби тварини, яким простягли кілька шматків м’яса.

Ці дивні тубільці, щось із п’ять футів заввишки, мали шкіру не чорну, а немов закоптілу, кольору задавненої сажі, руки довгі, черево випнуте, волосся кошлате. Їхні тіла були татуйовані й рясніли рубцями від надрізів - вони їх роблять собі звичайно під час обрядів поховання на знак жалоби. Годі й уявити собі обличчя, потворніші за їхні: величезний рот, плескатий, наче вдавлений межи щоки ніс, випнута нижня щелепа, з якої стирчали гострі білі зуби.

- Роберт не помилився, - сказав майор, - це справді мавпи - чистокровні, коли вам так завгодно, але мавпи.

- Невже ви, Мак-Наббсе, - мовила Гелена, - визнаєте право за тими, хто переслідує цих бідолах, наче диких тварин? Адже вони теж люди.

- Люди! - вигукнув Мак-Наббс. - У кращому разі вони щось середнє поміж людиною й орангутангом. Спробуйте зміряти їхній лицевий кут і побачите - він разюче скидається на мавпячий.

Леді Гелена й Мері Грант вийшли з фургона. Вони простягли жалісливі руки до знедолених створінь і наділили їх їжею, на яку ті накинулись з відворотною жадібністю. Тубільці мали тим більше підстав узяти Гелену за божество, що, за їхньою релігією, чорношкірі після смерті обертаються на білих.

Особливе співчуття викликали в обох мандрівниць жінки-дикунки. Ніщо не може зрівнятися з долею австралійки. Природа-мачуха відмовила їй у найменшій привабливості; це рабиня, котру здобувають силоміць, а замість весільного подарунка частують “ваді” - палицею, яку не випускає з рук її володар. Після заміжжя австралійка дочасно і дуже швидко старішає, на її плечі лягають всі важкі роботи, весь тягар кочового життя. Під час переходів вона тягне на собі дітей у плетених з тростини кошиках, рибальський і мисливський риштунок, запаси рослини phormium ten ax, з якої вона робить тенета. Жінка добуває їжу задля цілої сім’ї, полює на ящірок, двоутробок, гадюк, часом злазить за ними аж до вершечка дерева; вона рубає дрова, аби розпалити багаття, здирає кору, щоб укрити курінь; ця нещасна істота не знав спочинку й живиться бридкими недоїдками свого володаря-чоловіка.

78
{"b":"255271","o":1}