ЛитМир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Загін зібрав усі ці беззаперечні докази вбивства й людожерства; останки трупів поховали, віддавши жертвам належну шану. Селища Такурі та його змовника Пікі-Оре віддали на поталу вогневі. 14 липня 1772 року обидва кораблі покинули ці роковані місця.

Отакі відбулися тут події, і їх повсякчас повинен пам’ятати кожний мандрівник, ступаючи на землю Нової Зеландії. Хіба що необачний капітан знехтує цими фактами. Новозеландці донині зрадливі й кровожерні. В цьому пересвідчився й Кук за другої своєї подорожі 1773 року.

Шлюпка з одного його судна, “Авентюр”, відряджена 17 грудня капітаном Фюрно до берега по свіжу траву, не вернулася. В ній був мічман і дев’ятеро матросів. Занепокоївшись, капітан Фюрно послав на розшуки лейтенанта Бюрнея. Коли той висів на берег, перед його очима постала, за його словами, “жахлива картина різанини й варварства - на саму згадку про неї понімає дрож; на піску валялися голови, тельбухи, легені наших товаришів, поруч собаки догризали рештки”.

На кінець цього кривавого переліку слід згадати судно “Брати”, що на нього новозеландці вчинили напад 1815 року, команду корабля “Бойд” разом з його капітаном Томсоном, забиту 1820 року, і, нарешті, пограбування в Валькітаа 1 березня 1829 року англійського брига “Гоус” із Сіднея. Навала людожерів під проводом ватажка Енараро перебила матросів, багатьох з них засмажила й пожерла.

Ось яка була Нова Зеландія, куди прямував “Макарі” в своєю недоумкуватою командою, керований капітаном-п’яницею.

Розділ IV

ПІДВОДНІ СКЕЛІ

Тим часом важкий переїзд тривав. 2 лютого, на шостий день по відплиттю, з “Макарі” ще не було видно оклендського побережжя. Хоч подував ходовий, південно-західний вітер, бригу заважали супротивні морські течії, і він ледве рухався вперед. Море бурхало, надводну частину судна сильно гойдало; його корпус тріщав од верху до низу, важко виринаючи з глибоких проваль між хвилями. Слабо натягнені ванти, штаги та бакштаги кепсько тримали щогли, які хилились туди-сюди від кожного поштовху бортової хитавиці.

На щастя, Вілл Галлей, людина некваплива, не напинав усіх вітрил, бо тоді щогли неминуче зламались би. Джон Манглс сподівався, що ця злиденна посудина допливе так-сяк до порту, але він вболівав за своїх супутників, дивлячись, як кепсько їм тут ведеться.

Проте леді Гелена й Мері Грант не скаржились, хоч безперервний дощ і змушував їх сидіти весь час у рубці, де бракувало повітря й дуже дошкуляла хитавиця. Тому вони частенько виходили на палубу, незважаючи на немилосердність дощового неба, й тільки скажені пориви вітру змушували їх знову повертатись до тісного приміщення, більш придатного на те, щоб перевозити товари, ніж пасажирів, а пасажирок - поготів.

Друзі намагалися якось їх розважити. Паганель пробував згаяти час, розповідаючи всілякі бувальщини, але нікого не звеселив. Його слухачів пригнічували думки, що блукали навколо цього безрадісного побережжя. Наскільки Паганелеві розповіді про пампу й Австралію цікавили їх колись, настільки нині його розмови про Нову Зеландію залишали їх байдужими. Бо ж справді, до цієї сумної пам’яті країни вони їхали без жодного запалу, без переконання, проти своєї волі, лише під тиском тяжкої неминучості.

З усіх пасажирів “Макарі” найбільше співчуття викликав Гленарван. У рубці його бачили зрідка. Він не міг всидіти на місці. Його чутлива нервова вдача протестувала проти ув’язнення в чотирьох стінах. Цілий день, і навіть уночі, ніби не помічаючи ні дощових потоків, ні морських хвиль, котрі хлюпали через борт, він стояв на палубі, спершись на поручні, або походжав туди-сюди в гарячковому збудженні. Очі його безнастанно вдивлялись в навколишній простір. Коли туман хоч трохи розсіювався, Гленарван не відривався від далекоглядної труби. Здавалвсь, він запитував німотні хвилі, прагнув помахом руки розірвати туман і запону згущених випарів, що повивали обрій. Він не міг упокоритися перед нещастям, і його обличчя виявляло жорстоку муку. Це була діяльна людина, досі щаслива й можна, котра нараз втратила й те й друге.

Джон Манглс не покидав його й разом з ним терпів усі прикрощі негоди. Цього дня Гленарван надто вперто вдивлявся крізь просвіти в хмарах на видноколі. Джон підійшов до нього.

- Ви шукаєте землю, сер? - спитав він.

Гленарван заперечливо похитав головою.

- Проте, - сказав далі молодий капітан, - ви напевне нетерпляче очікуєте, коли можна буде покинути цей бриг. Уже минуло тридцять шість годин, як ми мали побачити вогні оклендських маяків.

Гленарван не відповів. Він дивився крізь далекоглядну трубу туди, відкіля повівав вітер.

- Земля не з цього боку, сер, - сказав Джон Манглс. - Вам слід дивитися праворуч.

- Навіщо, Джоне? - спитав Гленарван. - Адже я не землю шукаю!

- Чого ж ви шукаєте, сер?

- Мого “Дункана”! Моєї яхти! - гнівно відповів Гленарван. - Вона десь у цих морях, вона збиває тут хвилю й служить лихому ремеслу піратів! Вона тут, я кажу вам, Джоне, вона тут, на цьому шляху - від Австралії до Нової Зеландії! Я передчуваю - ми її зустрінемо!

- Хай бог нас боронить од такої зустрічі, сер!

- Чому, Джоне?

- Ви забуваєте, в якому ми опинились становищі! Що ми робитимемо, коли “Дункан” почне гнатися за цим бригом? Ми ж не зможемо на ньому втекти!

- Втекти, Джоне?

- Аякже, сер! Надаремно й намагатися це зробити. Нас захоплять, ми будемо віддані на ласку цих негідників, а Бен Джойс, як він уже показав, здатний на найбільший злочин. За себе нам нема чого боятися. Ми боротимемося до останньої краплини крові. Хай так! Але подумайте, сер, про леді Гелену, подумайте про Мері Грант!

- Бідолашні жінки! - прошепотів Гленарван. - Мені серце крається, Джоне, душу іноді огортає розпач. Здається, нове лихо чигає на нас, і проти нас повстала сама доля. Я потерпаю, Джоне!

- Ви, сер?

- Не за себе, ні, але за тих, кого я люблю і кого любите й ви.

- Заспокойтеся, сер, - мовив молодий капітан. - Нам немає чого боятися. “Макарі” йде погано, але все ж таки йде. Вілл Галлер - тупоголовий лобуряка, але ж я тут; і коли я побачу, що підходити до берега небезпечно, я виведу судно знову в відкрите море. Отже, з цього боку нам майже ніщо не загрожує. А від того, щоб опинитись поруч з “Дунканом”, може, нас урятує доля, і коли ви його виглядаєте на обрії, сер, то хай це прислужиться нам лише для того, аби ми спромоглись уникнути цієї зустрічі й піти від нього якнайдалі.

Джон Манглс казав слушно. Зустріч із “Дунканом” стала б для “Макарі” непоправним лихом. За всяку ціну треба було її уникнути саме в цих морях, де пірати могли вільно бешкетувати, нічим не ризикуючи. Однак яхта не показалася, принаймні цього дня, і Джонові побоювання не справдилися.

А втім, ніч мала стати для мандрівників жахливою. О сьомій вечора раптом стало зовсім темно. Небо похмурніло, зробилося грізне. У Вілла Галлея пробудилося чуття моряка, що взяло гору над п’яним отупінням. Він вийшов з капітанської каюти, протираючи очі, струшуючи своєю здоровенною рудою головою. Потім, аби прийти до тями, він втягнув у себе на всі груди свіжого повітря, наче вихилив склянку води, і заходився оглядати щогли. Вітер посвіжішав, подув із заходу й щосили погнав бриг до новозеландського берега.

Вілл Галлей скликав матросів і, не припиняючи міцної лайки, наказав притягти брам-стеньгу й поставити вітрила. Джон Манглс мовчки схвалив цей захід. Він вирішив не розмовляти з мурмилом-капітаном. Але ні він, ні Гленарван не залишали палуби. За дві години вітер подужчав. Вілл Галлей дав наказа взяти долішні рифи на марселях. Це несила б зробити п’ятьом матросам, якби бриг не мав подвійних рей американської системи, за допомогою якої досить спустити горішню рею, щоб мінімально зменшити розміри марселя.

Минуло ще дві години. Море ставало дедалі бурхливіше. Дужа хвиля з такою силою била в днище брига, неначе він паштовхувався кілем на підводні скелі. Але то лише здавалось - і важке судно з зусиллям знову й знову піднімалося на високі гребені. Зустрічна хвиля, перехлюпуючи через борт, потоками заливала палубу. Човна, що висів на шлюпбалці над лівим бортом, змило в море.

99
{"b":"255271","o":1}