ЛитМир - Электронная Библиотека
A
A

Косив три дні до ряду, дрібно виклепуючи литовку і вигострюючи в собі гнів. А на третій день дійшов з кісьбою до підбережини. Мав колись дійти. Дійшов і сердито ввігнав яворове косовище у землю над вирвою. Вночі добре зілляло. Ріка сито булькотіла, захлинаючись білим шумом на камінні. Але старий її не слухав. Він слухав себе. Прийшов час говорити йому.

«Ось я тут, - сказав він до Ріки. - Тут кінчається мій терен і тут починався твій. А тепер будемо рахуватися».

Густим оком лісовика він ще раніше похопив причину того, що сталося. А зараз, готовий внутрішньо, відкрито заглянув у її корінь. Чи то пак - у яму, з якої вилізла тої ночі біда. Добрий клапоть його берега був злизаний, порушена правічна смерекова стіна, що твердою зеленою підковою захищала людську посілість. Дві крайні смеречини підмиті й повалені бурею на хату,

а третя, модрина, вивернута наполовину й зіперта, як калічка, на сусідку. Але чи встоїть та з придатковим тягарем, коли вже і її бородатий корінь чеше ріка?! І така ж доля чигає на четверту, п’яту, десяту. Зрушено, підмито кріпке забороло, яке посадив на захист ще його прадід, що облюбував собі гражду в межигір’ї, в благодатній заплаві під коліном Ріки. Так переказував дідо Микула.

Зоддалік від курної дороги, від липких очей людських, під кучматим наростом скелі, оторочена поясом Ріки, мрійно лежала їх родова царина. Як у Бога під пахвою лежала. Привабна для погляду й потульна для душі, що, завітавши в цей закутень, нараз чула відпочинок. Тут, у теплому видолинку, і трави зріли раніше, і кущ рясніше брався цвітом, і живиця пахла гостріше, і дихалося густіше, бо воздухи повнилися лоскітним серпанком водограїв. «Воздухи» - так старозавітно казав дідо Микула. І мав правду, бо панувало тут не одне повітря, а спліталися водно різні потоки його, що струмували з гір, із хвойних і листяних хащ, із сутемних зворин і з бурхливої течії.

Зібраний із десятків підземних жил і струмків, потік тут ширшав і повнів, обертався боком і правив просторе річище на село. Тут, біля обійстя старого, поточина ставала Рікою. Тут, у тісній близькості, були їх родові гнізда - його і Ріки. Це їх мирило, зближувало й ріднило. Так було дотепер.

Старий силоміць відірвав погляд від свіжої вирви, повів його по живих грядах дерев, що тримали берег міцними лапами коріння, - вільхи, модрини, ясени, смереки, яворини. Зелена стіна в три ряди. Либонь прадід, як і він, був з уявою чоловік - не любив одностайності. Тому й садив різне для оковирної приваби і втішного сусідства. Кожне зело має свою вдачу і свою службу. Ці дерева, як зелені стражі, служили границею Ріки і захисним плотом людського житва. Були ще й старі верби, бочкуваті і поплямовані лишаями. Та на верховинську вербу зіпрешся хіба, як на солом’яну палицю. Тут їх було посаджено скоріше для запаху. І для кошиків. Дідо Микула й про це подбав.

Погляд старого відхилився вбік і через прозелень листя вхопився за щось біле. Там, за густою бирючиною, горбатився тин, цвинтар по-старому. То біліло тіло нового хреста. Стару теж не знесли до неблизького сільського кладовища, поховали тут, у їх родинному затинні. Бо чому людина може зробити перший поступець на своєму дворі, а лягти в ньому наостанок, навіки не може?! Не раз він дивувався мудрому розмислу своїх пращурів, котрі від великого світу вділили собі крихту маленького світку, привабного й тихого, щоб туґ у любості народжуватися, спрагло жити і покірно вмирати.

«Верховино, світку ти наш!»-навіть у співанці про це співається. У співанці його молодості. І ось тепер цей світ порушений, беззахисний і може бути змитий із лиця землі.

Старий ступив до самої води, приспустив холоші, застібнув верхній гудзйк сорочки і почав свою мову:

«Послухай, Ріко, мене. Бо хто, як не я, слухав тебе досі? Слухав і розумів. Хто, як не я, приймав твій норов, потурав твоїм примхам і честував твою волю? Бо я малий - а ти велика. Я слабий - а ти дужа. Я нетривкий

а ти вічна, як цей світ. Ти - Ріка, а я лише жива краплина тебе на цьому березі життя. Я з народин заживлений твоєю водою, похрещений нею, ти течеш моїми жилами й нервами, промиваєш мої мислі. І тепер я запитую тебе і себе: чи я бодай раз плюнув у твою бистрінь? Чи кинув недопалок? Чи зайшов у твої води в каляних чоботах? Я й дітей, і родаків зарікав від цього. І не давав, як і няньо, жінкам прати в Ріці - лише полоскати чисте. Як їм було цубрити на коромислах відра! Але носили, і я носив, на сміх долинянам... А якби встеріг, що хтось із берега справляє нужду, то побив би його на кров. Хоча не знаю, за що інше міг би підняти на людину руку... Після того, як ти в гнівній розповені забрала трьох моїх ярок-овець, я перестав водити худобу на водопій. Бо зрозумів, що це тобі мерзко. Навіть коня не підводив, хоча кінь в обході охайніший, ніж чоловік. Добре, постановив собі: нехай п’ють з корита. Я не надірвуся зачерпнути зайвих кілько відер. Мені ж ти безборонно давали гасити спрагу, і на відходах твоя вода мені снилася, як, бувало, снилося тіло молодої жони... А коли стали вище літнім табором школярики і перегатили річище пнями й камінням, щоб мали де купатися, я не здержався. Прийшов і розкидав гать, повитягував корчомахи, дав воді волю. За мною пеклом метав розлючений учитель: «Ви дикун! Чому ви це вчинили? Чи вам шкода від дітей річкової води?» - «Води мені не шкода, а ламати Ріку не дам!» Нехай я дикун і вовкун для людей, але ти мене розумієш...»

Маломовному за вдачею, з незагоєним ще ротом, старому було важко так багато промовляти одразу. Але він говорив, десь назбирувалися ті слова, які він сипав твердим шротом на плесо. Ріка щулилася, щось невиразно муркотіла, відбігала сивими брижами від

берега, наче це стосувалося не її. Та чоловік знав її натуру і провадив далі:

«Не ремствував я й тоді, коли ти змила за ніч п’ять копиць доброго заплавного сіна. Либонь тобі не злюбилося, що я пожадливо обкосив береговини до самої мокроти. Маєш правду, розсудив я: і рибі треба пашу, і водяному щурові десь приховатися, і птиці, й жабі, й слимакові... По тому лишав я закрайки суходолу порослими, так, як було любо тобі. Ти нараджувала мене, вирівнювала мої потуги, наливала в голову нове розуміння. А відтак налила повне серце жури... Я завжди казав: чоловік повинен робити те, що вміє. А коли не вміє, най не мастить рук. Навіть горілку пити треба вміючи. А він не вмів, але пив - мій нерозумний син. До доброго це не приведе, казав я. Та він того не чув. Зате чула ти. Він любив з такими ж, як і сам, сидіти увечері на кладці й гоститися роздобутою фляшкою. Гучапи, лаялися до півночі. За якусь роботу метеорологи дали їм спирт, от вони й ворожили з ним. Питво треба було розбавити. Мій Петро, скорий у всьому, ліг на черево, аби зачерпнути води. Крижані скалки цокали об скло. Другий пропийдух держав Петра за ноги. І не вдержав. Ти видерла з його рук оту гірчаву назавжди, а заодно і його самого, мого єдиного сина. Бо що він був без горілки?! Так розсудила ти... Старенький священик, що відспівував померлого, химерно говорив, що «адамові сльози непомірно гублять чоловіцтво», а я стояв із сухими очима. Днесь урвався мій чоловічий рід, заглухла фамілія, а я не мав сліз. Лише подумки запитував тебе: чому? Розсудок приймав, та серце корилося розуміти, що всяка скверна має межу. Скверна вчинком і скверна словом. Мені казали, а я довго не вірив, що Петро заїжджає на «бобику» в ріку і обливає машину з відра, витрушує попони з-під начальницьких гузиць, поки вони частуються на бережку. Та ще й клене Ріку за гостре каміняччя і стуцінь, від якої ревму можна вхопити. Я не вірив, бо не хотів цьому вірити. Був він моїм сином, і я свідомо засліплював себе, аби дещо не видіти й не знати про нього. Не тому, щоб улегшити собі долю, а щоб йому було легше з тим жити. Як не як - моя кровина. Ти ж знаєш, що це таке? Сама за чистоту краплини своєї ладна повінню піднятися... Тоді ми поділили його, мого сина. Я народив - ти забрала. Забрала і м’яко поклала за перекатом на незайманий сніжок - протвереженого, білолицього, лагідного, без жодного синяка чи подряпини. Таким Петро ніколи не був заживо, хіба дітваком. «Забирай свого синочка, батьку». Що я міг тобі сказати на це?! Я й тоді змовчав. Ти робила мене ще більшим мовчуном, ніж я сам уродився. Я змовчав, але тернина в серці застряла назавжди. Та однієї тобі видалося мало. Намірилася досягти ще й другою - дубовою терниною з дідівського даху. І прямо в груди. Щоб одним махом позбутися і мене, і спорожнілої хижі, і нашої привільної тверді, на яку ти чомусь замірилася у своїй жадібній силі... Але - гоп, солодка, я ще тут! Досі я слухав і чув тебе. Тож послухай, небого, й ти мене, мовчуна. Замри і почуй. Я ніколи не складав ніяких присяг, бо клятви досягають сьомого коліна. Я виповім тобі просте й коротке слово: я не брав твого і свого тобі не віддам! І я в цьому твердіший, ніж ти гадаєш. Ти, твоя вода - ви мене зробили таким. І ці гори, які напувають тебе жерелами, а мене кріплять духом. І доки я на ногах - ти будеш лежати там, де лежала віки дотепер, де застав тебе мій пращур, щоб удячно присусідитися коло тебе. Тут і будеш лежати! А коли ляжу я - тоді можеш забирати мої кості. Якщо вони тобі на щось придатні... Тоді роби, що знаєш. А поки що згори я».

3
{"b":"269099","o":1}