ЛитМир - Электронная Библиотека
ЛитМир: бестселлеры месяца
Счастье моё!
Задача – выжить!
Невеста горного лорда
Стихия запретных желаний
Грация и фурия
Кинцуги-терапия. Преврати недостатки в золото
World of Warcraft. Артас. Восхождение Короля-лича
Девушка, которую ты покинул
Однажды ты не ответишь
Содержание  
A
A
Чорнильна кров - i_001.jpg
Чорнильна кров - i_002.jpg
Читайте в Чорнильній трилогії
книжка перша
«Чорнильне серце»
книжка друга
«Чорнильна кров»
книжка третя
«Чорнильна смерть»

Корнелія Функе — одна з найулюбленіших і найпопулярніших письменниць серед дітей та підлітків не лише в Німеччині, а й у багатьох інших країнах світу: Австрії, Швейцарії, Канаді, США, Австралії, Великій Британії… Вона — автор понад чотирьох десятків книжок, багато з яких удостоєно високих національних та міжнародних літературних відзнак.

Народилася Корнелія Функе 1958 року. Здобула педагогічну освіту, працювала вихователькою. У Гамбурзькому інституті дизайну опанувала секрети мистецтва книжкової графіки і, перше ніж писати самій, проілюструвала десятки книжок для дітей.

Корнелія Функе

Чорнильна кров

Брендону Фрейзеру, чий голос є серцем цієї книжки. Спасибі за натхнення і прихильність. Якби не ти, Мо не зайшов би до моєї кімнати, і я ніколи не розповіла б цю історію.

Чорнильна кров - i_003.png

Райнеру Штрекеру, Чарівновустому і Вогнерукому в одній персоні. Кожне слово в цій книжці з нетерпінням чекає щоб ти його прочитав.

Чорнильна кров - i_003.png

І звичайно, як завжди — згадую останньою, але це не робить її гіршою за інших, — Анні прекрасній, якій я впродовж багатьох прогулянок розповідала цю історію, яка мене підтримувала і давала поради і пояснювала, що в історії гарне, а над чим ще слід попрацювати.

(Я дуже сподіваюся, що тепер історію Меґі й Фарида розкрито достатньо добре.)

Чорнильна кров - i_003.png

Знав би я,

Звідки історії,

Пішов би туди.

Майкл Лонґлі

Текст на замовлення

Рядок за рядком

Моя пустеля

Рядок за рядком

Мій рай

Марі Луїзе Кашні. Вірш

Смеркало, а Орфея все ще не було.

Фаридове серце билося швидше, ніж завжди, коли день залишав його наодинці з темрявою. Клятий Сироголовий! Де ж він? На деревах вже затихли птахи, наче задихнулися від наступу ночі, і гори поблизу стали чорні — ніби західне сонце випалило їх. Скоро увесь світ стане такий чорний, як смола, навіть трава під босими Фаридовими ногами, і почнуть перешіптуватися привиди. Фарид знав лише одне місце, де б він почувався у безпеці: за Вогнеруким, так близько, щоб відчувати його тепло. Вогнерукий не боявся ночі, він обожнював її.

— Знову вони тобі вчуваються? — запитав Вогнерукий, коли Фарид притиснувся до нього. — Скільки ще тобі повторювати? У цьому світі немає привидів. Одна з небагатьох переваг цього світу.

Прихилившись до крислатого дуба, він стояв і дивився вгору на самотню вулицю. Угорі, там, де будинки схилялися перед темними горами, ліхтар освітлював потрісканий асфальт. Не більше дюжини їх було, вони щільно тулилися один до одного, наче боялися ночі, так само як і Фарид. Будинок Сироголового був перший по вулиці. В одному з вікон горіло світло. Вже понад годину Вогнерукий вдивлявся в нього. Фарид і собі намагався встояти так само нерухомо, та його кінцівки просто не вміли не рухатися так довго.

— Я зараз туди піду і подивлюся, де він!

— Ні, не підеш!

Обличчя Вогнерукого залишилося незворушне, як завжди, але голос зрадив його. Фарид почув нетерплячку… і невмирущу надію, попри всі зради.

— Ти певен, що він сказав «п'ятниця»?

— Так! І сьогодні п'ятниця, правда?

Вогнерукий лише кивнув та відгорнув з лиця довге, аж до плечей, волосся. Фарид пробував відростити собі таке ж, але воно так уперто кучерявилося й закручувалося, що врешті-решт він обрізав собі його ножем накоротко.

— «П'ятниця, під селом, четверта година», — це були його слова. Його дворняга якраз гарчав на мене, наче все, що йому зараз потрібно, — хрусткий смаглявий хлопець!

Вітер пронизував тонкого Фаридового светра, хлопець від холоду розтирав руки. Гарне тепле багаття, так, це саме те, що треба, але при такому вітрі Вогнерукий не дозволить і сірника запалити. Четверта година… Тихо вилаявшись, Фарид зиркнув на небо. Те, що було вже далеко по четвертій, він знав і без годинника.

— Я тобі кажу, він нас навмисне змушує чекати, пихатий дурень!

Вузькі вуста Вогнерукого розтягнулися в усмішці Фариду все легше вдавалося його розсмішити. Можливо, через це він і пообіцяв узяти його з собою, якщо Сироголовий поверне його назад. Назад у його світ, сплетений з паперу, типографської фарби та слів одного старця.

«Та ну! — подумав Фарид. — Чому саме цей Орфей має зробити те, що не вдалося решті? Так багато спроб… Заїка, Золотоок, Вороноустий… пройдисвіти, які виманили в них гроші…»

В Орфеєвому вікні згасло світло, Вогнерукий різко випрямився. Захряснулися двері. Крізь темряву долинули швидкі, нерівномірні кроки. Тоді у світлі самотнього ліхтаря з'явився Орфей — Сироголовий, як його таємно охрестив Фарид через бліду шкіру і через те, що той на сонці прів, як кавалок сиру. Захеканий, він спускався по вулиці, що круто збігала донизу, поруч із ним — його пес, бридкий, як гієна. Коли він помітив на узбіччі Вогнерукого, зупинився і помахав йому, широко усміхаючись.

Фарид схопив Вогнерукого за руку.

— Подивися на цю дурнувату гримасу. Несправжня, як фальшиве золото! — прошепотів він. — Як ти можеш йому довіряти?!

— А хто каже, що я довіряю? Що з тобою таке? Ти якийсь знервований. Може, все-таки хочеш залишитися тут? Машини, рухомі картинки, музика з коробки, світло, яке проганяє ніч.

Вогнерукий переступив через паркан заввишки з коліна.

— Тобі ж це все подобається. Ти нудьгуватимеш у моєму світі.

Що це він каже? Ніби добре не знає, що Фарид бажає собі лише одного: залишитися з Вогнеруким. Хлопчина хотів було сердито відповісти, але пролунав тріск, різкий, наче чобіт розтоптав гілку, і від цього Фарид мимоволі здригнувся.

Вогнерукий зупинився і прислухався. Між деревами нічого не було видно, лише гілки рухалися на вітрі та нічний метелик, блідий як привид, пурхнув Фаридові в обличчя.

— Вибачайте! Трішки затягнулося! — крикнув Орфей їм назустріч.

Фарид ніяк не міг уторопати, як такий голос виходить з цього рота. Вони чули про цей голос у кількох селах, і Вогнерукий відразу вирушив на пошуки. Лише тиждень тому вони знайшли Орфея, в книгарні, він читав казки дітям. Ніхто і не помітив карлика, який раптово визирнув з-за полички, наповненої зачитаними книжками. Але Вогнерукий його побачив. Він перехопив Орфея, коли той саме хотів сідати у свою машину, та зрештою показав йому книжку — книжку, яку Фарид проклинав частіше, ніж будь-яку іншу річ.

— О так, я знаю цю книжку! — прошепотів Орфей. — І тебе, — додав він мало не святобливо і подивився на Вогнерукого, наче хотів видивитися йому рубці зі щік. — Тебе я теж знаю. Ти найкраще, що в ній є. Вогнерукий! Вогнеходець! Хто ж тебе сюди зачитав, у цю найпохмурішу з усіх історій? Не кажи нічого! Ти хочеш назад, але не можеш віднайти двері поміж літерами! Не біда! Я можу змайструвати нові, це буде текст на замовлення! За прийнятною ціною — якщо ти справді той, хто я думаю!

1
{"b":"568683","o":1}